Гулаки й досі — поширене в нас прізвище. На Черкащині їх — двоє на тисячу. Це давній козацько-шляхетський, згодом дворянський, рід, воїни і священики. Із цього роду — Микола Гулак, кирило-мефодієвець, математик. Доводився рідним дядьком матері академіка Володимира Вернадського.
Поет Петро Гулак-Артемовський казав, що один його предок мав прізвисько Гуляка Артемівський (за назвою свого села), й звідси пішли Гулаки-Артемовські. Із них найвідоміший — небіж поета, Семен, автор опери "Запорожець за Дунаєм". А цю оперу ставив у Парижі інший Гулак-Артемовський — Микола, білий емігрант, георгіївський кавалер, актор і режисер.
Дід і батько поета, двоє його братів були священиками. І сам він здобував духовну освіту в Києво-Могилянській академії. Однак попом не став — нібито через нещасливу любов. Полюбив взаємно молоду киянку, а її батьки були проти. Панночка вмерла з горя, а він після того, не довчившись, покинув академію й пішов світ за очі. Ця історія вплинула на його вдачу.
Спершу вчителював у Бердичеві, потім на Волині, у маєтках Потоцьких. Це тривало чотири роки. А далі кар"єра Петра Гулака-Артемовського складалася блискуче. 27-річним вступив як вільний слухач до Харківського університету, закінчив його за два роки. Ще будучи студентом, викладав тут польську мову, скоро став деканом, а потім і ректором. Одночасно прославився як поет. Усе це поєднував із посадою завідувача навчальної частини Харківського, а потім і Полтавського інститутів шляхетних дівчат. Причому перші 13 років обіймав ці останні посади безоплатно і з великим ентузіазмом. Очевидно, таким чином повертав собі втрачену юність. Панночки-інститутки нагадували про першу трагічну любов.
Із тих провінційних інститутів часто виходили манірні Проні Прокопівни, що цуралися свого роду. А Гулак дбав, щоб його інститутки шанували країну, в якій живуть. Міг спеціально прийти до інституту в простій свиті, по-мужицькому неголений. За це одержував прочухани зі столиці, бо попечителькою інститутів була імператриця. Часто сварився з директрисами — із ревності до вихованок. Невідомо, чи так само любили його вони. Хоча в це можна повірити. Адже в університеті всі збігалися слухати Гулака — він читав лекції яскраво, темпераментно. При тім, як свідчив його студент Микола Костомаров, Гулак "держал своих слушателей в полнейшем невежестве по части преподаваемого им предмета". Отже, був він таки більше поет, аніж учений.
Хотів створити український словник, бо вважав, що мову скоро забудуть
За його часів у Харківському університеті вчилися немало майбутніх поетів і діячів культури. Двоє з них — Костомаров і Метлинський — жили в Гулака на квартирі, й замість оплати за житло вчили його дітей. Так робили всі професори. І старалися не валити на іспитах своїх квартирантів. Гулак екзаменував так ліберально, що можна було не готуватися, згадував Костомаров. Дім професора стояв на околиці міста, далі — старий цвинтар, де Костомаров любив гуляти. Гулак серйозно порадив йому гуляти у веселішому місці, щоб не нажити іпохондрії. Виходить, не забув, як легко в юності вмерти від печалі.
До смерті ставився по-філософськи й часто на різні лади у своїх віршах повторював: "Як не крути — а вмерти треба!". Утім саме це робило його поезію оптимістичною — якщо все одно вмирати, то треба добре нажитися на цім світі. У його віршах часто згадуються дівчата й горілка ллється рікою. Казав:
— Коли вмру — я вам дулю покажу!
Однак ця філософія робила його байдужим до різних довготривалих проектів. Приміром, хотів створити український словник, бо вважав, що мову скоро забудуть — і не створив. Від предків, очевидно, отримав у спадок нахил до мандрівного козацького життя — маючи велику сім"ю, хати не тримався, весь час у дорозі між Харковом і Полтавою. Як вийшов у відставку — занепав духом. Писав: "Була робота — була й охота, було діло — і робить кортіло, а тепер лежимо, їмо, спимо, встаємо та й знов лежимо. Чи ясно, чи хмарно — нам і так гарно. А хліба треба? Упаде з неба! А в небі не стане — жінка достане".
Уважав себе людиною старосвітською, навіть за часів ректорства жив у простому дерев"яному одноповерховому домі, що стояв на вулиці, яка виходила в поле. На старість став уїдливим. Якось подарував синові-студенту портфель. До подарунка зробив віршовану приписку: "Колись, за Богдана Хміля, писалося й без портхвіля. А тепер вся сила в портхвілях, зате пишуть — як із похмілля!".
Щоправда, цей його син, Клеоник Петрович Гулак-Артемовський, не пішов у письменники — він став талановитим скрипалем-віртуозом. А один з онуків, Яків Петрович, захоплювався хоровим співом і працював із Миколою Лисенком у київському університетському студентському хорі.
В особі Петра Петровича Гулака-Артемовського сучасник зауважив глибоке роздвоєння — ніби це була одна людина для себе, друга для інших. І цей "другий" згодом остаточно переміг "першого". Козацька байдужість до розкоші дивно уживалася в ньому з пристрастю до чинів і нагород. Якось його удостоїли орденом святого Станіслава "зі стрічкою", але орден довго не приходив зі столиці, і поет у відчаї був ладен "повіситись на тій орденській стрічці".
Московську літературу вважав другорядною
Так само суперечливі його культурні орієнтири. Він любив читати в оригіналі поезію Горація, якого звав Гараськом. Мову ж українську знав — як мало хто. Однак, здається, так і не вибрав собі батьківщини в культурі. Змолоду любив польське красне письменство, а потім зловтішався, коли росіяни придушили польське повстання.
На початку творчості вважав московську літературу другорядною. Насміхався, що москаль без "вот" і кроку не ступить, і книжки його такі самі. А сам таки занехаяв свій український літературний талант і саму літературу. Але навіть це висловив весело. Мовляв, у нас поганих віршомазів розплодилося — як у доброго попа дітей. Лише папір переводять. Нічого, буде чим піч топити, бо край у нас холодний, ліс дорогий, зате дурні дешеві.
1790, 27 січня — Петро Гулак-Артемовський народився на Черкащині, у Городищі. Там його батько мав хутір і 36 десятин землі. Замолоду нібито бідував: їв на базарах залишки чумацьких обідів, а латки на штанях пришпилював голками з хвої. На канікули додому їздив на плотах униз по Дніпру
1813 — залишив Київську академію, наступні чотири роки був приватним учителем
1817 — став вільнослухачем Харківського університету, там-таки викладав польську мову, а французьку — в Інституті шляхетних дівчат, де до 1831 року служив безоплатно. За два роки закінчив університет, згодом був його ректором (1841–1849)
1818 — літературний дебют у харківському журналі "Украинский вестник" — вірш "Пан та собака", який у нас вважають першим зразком класичної сатиричної байки. Його поезію охоче друкував московський журнал "Вестник Европы" українською мовою. Гулак попереджав: "пишу на языке, почти забытом мною", на що московський редактор зауважив: "Дай Бог всякому такой забывчивости!". На початку 1830-х Гулак відійшов від літературного життя, писав іноді — не для друку, бо вважав українську поезію безперспективною
1830 — одружився, мав до десяти дітей. Жінка, Єлизавета Федорівна, якось після пологів психічно захворіла й втратила пам"ять. Потім одужала й згодом бувало так, що сам Гулак забував свої старі вірші, а вона їх пам"ятала
1843 — отримав чин дійсного статського радника
1865, 13 жовтня — помер, похований у Харкові
1877 — його вірші вперше вийшли книжкою в Києві — "Кобзарь П.П. Артемовского-Гулака"
4 
35413
Коментарі