Весільні сукні наречені почали вдягати у 1960-х

19-річна Марія Степанишина (праворуч) зі своєю подругою Надією Тракалюк, село Гордіївка Тростянецького району на Вінниччині, 1965 рік. Надія у весільній сукні зі штапелю. Замовляла її у сільській швейній. Вінок і фату купувала на базарі(фото з сімейного архіву Марії Степанишиної)

”Я свою весільну сорочку дві неділі вишивала, — розповідає 85-річна Марія Кучер із села Гордіївка Тростянецького району на Вінниччині. — Такі гарні в мене були полики (рукави від плеча до ліктя. — ”ГПУ”). Розшила їх квітками. І на грудях по квітці вишила. Спідниця широка на мені була, знизу підтичка з вишитою ляхавкою (частина сорочки, що виглядала з-під спідниці. — ”ГПУ”).

За односельця Олексу Марія Кучер виходила заміж за німецької окупації — у листопаді 1941-го.

— Зверху в мене був жукет, на ногах хромові чоботи, на шиї — три разки баламутів (намисто з білих камінців. — ”ГПУ”). Вони у мене ше є. Скільки людей хотіли у мене їх купити. А я кажу: де ви бачили, щоб я продала — у мене діти є. Мені їх дала моя мама, а їй — її мама. А я онучкам кожній дам по разку баламутів.

Вінок на голову робила сама — викапувала із розтопленого парафіну.

— На ярмарку продавали вінки, але дівчата навчилися самі їх робити. Брали парафінову свічку, розтоплювали, різали нитки з котушки. Кінчик нитки мачали у парафін і чекали, доки застигне. Тоді знов мачали, і знов — получалася ціла балабушка. Далі брали другий кусок нитки і так само мачали. Як назбирали 10 штучок, скрутювали дротиком. Це середина квітки. Пелюстки і листочки вирізали з бумаги, мачали у парафін, застигали і стояли рівно. Вінок був великий, ішов через усю голову і зав’язувався під розплетеними косами. Я уже була віддана, а своїй сусідці ше робила вінок. Позичила їй і жукет, в якому віддавалася, тоді не було ні в кого нічого: война.

Під розплетеним волоссям дівчата прив’язували до вінка багато кольорових стрічок.

Весільне вбрання, що побутувало в українських селах 100 років тому, також і взимку: на Волині (1), Київщині (2), Поділлі (3), Покутті (4), Слобожанщині (5) та Херсонщині (6)

— Я як кончила школу у 1961 році, то помню, шо сусідка Надя ше віддавалася у спідниці і сорочці, — згадує 62-річна Марія Степанишина, також із Гордіївки. — А десь у 1965-му в магазинах появився штапель, криндишін, то весільні плаття шили з нього. Шили простенько: короткі в зборочку-”тетянку” чи в складочку. Появилася фата. Зразу була довга, а тоді по плечі.

У 1970-х у моду ввійшли гіпюр та парча — весільні сукні шили з них.

— Я виходила заміж 1974-го, але тоді ніде нічого не було, — пригадує начальниця вінницького міського РАЦСу Галина Левицька, 57 років. — Ледве знайшла якесь готове плаття. Біле, цупке, коротке, приталене. Я його перешивала. Фату теж не могла знайти. То купила три, і три вінки. Зробила з тих вінків один і фату в три яруси пустила — наліпила як собі хотіла.

У 1980-х у моду ввійшли весільні капелюхи. Ззаду до них чіпляли фату.

— Ой, надивилася я на таких наречених, — сміється. — Капелюх має пасувати — до обличчя, фігури, наряду. Але у нас народ який — як модно, то й годно. Одного разу в тій шляпі прийшла товста, опецькувата та ще й невисокого зросту наречена. У неї було велике декольте і ця шляпа з крилами. Ще й фата причеплена. Виглядала вона в тому всьому, як ступа.

Мою весільну сорочку собака порвав

За Горбачова в СРСР з’явилися закордонні весільні сукні.

— Почали привозити сукні зі шлейфами, — пригадує Левицька. — Вони були розшиті бісером, а двометрові шлейфи позаду нареченої несли діти. Але при наших дорогах, пилюках, особливо коли іде дощ, шлейф був незручним. Наречені не знали, як його тримати, коли кругом грязно: накидати на руку чи держати у пальцях.

Шлейфи не прижилися.

— Мою весільну сорочку собака порвав, — махає рукою Марія Кучер. — Після весілля я випрала шмаття, повішала на мотузку на дворі, а він схопив і порвав.

---

Від Водохрещ до Масляної весілля справляли заможні

У пости — Великий, Петрівку, Спасівку та Пилипівку — в церкві не вінчали. Не можна було навіть спати із жінкою. Зачатим у піст дітям священик, аби покарати темпераментних батьків, міг дати незвичні для українського вуха імена — Мелхіседек, Лаодікій, Аскліпіада або Фервуфа. Весілля справляли у проміжках між постами.

Найдовший у році шлюбний сезон в Україні тривав восени. Засилати сватів починали від Різдва Богородиці, 21 вересня. ”Прийшла Пречиста —розносе старостів нечиста”, — казали. Останній термін сватання спливав на Дмитра — 8 листопада. Тому з дівчат, що надто перебирали женихами, насміхалися: ”До Дмитра дівка хитра, а по Дмитру хоч лавку нею витри”, ”По Дмитру і за старця, аби не остаться”. Весілля справляли до Пилипівки — Різдвяного посту, що починається 28 листопада.

Наступний шлюбний сезон розпочинався по різдвяно-новорічних святах — після Водохреща, із 20 січня. Закінчувався на Масляну, перед Великим постом.

— Зимою весілля справляли заможні, у кого харчів і після Різдвяних свят було стільки, шо й на весілля хватало, — каже 70-річна Віра Литвин із села Красне Білоцерківського району на Київщині. — А бідніші то восени в основному намагалися побратися.

Після Великого посту всі були зайняті сівбою, та й закінчувалися припаси їжі, тому влаштовувати весілля не було заведено. Так само й улітку — наставала гаряча пора збору врожаю. До того період між закінченням Петрівки (12 липня) і початком Успенського посту (14 серпня) — надто короткий, щоб устигнути з приготуваннями до весілля.

Олена ЧЕБАНЮК