У 87 років отримала паспорт Євгенія Кубишкіна

Євгенія Кубишкіна (праворуч) із села Ковалеве Котелевського району на Полтавщині тримає свій паспорт. Поруч сидить голова місцевої ради ветеранів Ганна Мяло(фото: Наталія ВІСИЧ)

— В урочистій обстановці, — хвалиться голова Ковалевської сільради Галина Золотоус. — Приїжджали начальники районного й обласного паспортного столів. Квітів бабусі надарували. Вона підпис у паспорті довго виводила — ”Кубишкіна”. Каже, тільки два класи колись закінчила. Тоді подивилася на паспорт і питає: ”А что это такое? А зачем оно мне?” Пояснили, що так і так — це документ, що ви громадянка України. Пенсію зможете оформити. А тоді голова нашої ради ветеранів Ганна Паньківна каже: ”Давайте паспорт, поїду пенсію вам оформляти”. А вона: ”Не отдам, это мне дали”. Але потім оддала. Перед телекамерами ще ”Ой мороз, мороз” завела. У молодості красиво співала.

Досі Євгенія Дмитрівна жила без документа. Понад 30 років не отримувала пенсії.

— Раньше паспортів у селах не було. Прийшла доярка в колгосп — спасибі їй. Ніяких документів ніхто ні в кого не питав. Ото так і жили, — розказує 53-річна Людмила Погрібняк, донька Кубишкіної. Живе з матір’ю. Запрошує до хати.

У коридорі в трьох 3-літрових банках стоять хризантеми й білі троянди, подаровані в день вручення паспорта. Голосно грає приймач. Євгенія Дмитрівна в бузковій хустці та новій фіолетовій кофті веде до зали. Будинок невеликий, не газифікований. Узимку дровами опалюють лише дві спальні.

Ні Кубишкіна, ні її донька не зверталися щодо оформлення паспорта й пенсії.

— Я робила на фермі, корова була, свині держали. Хватало, — говорить Людмила. — Як ферму закрили, жили за рахунок свого господарства. Мої дочки ще помагають.

Голова сільради кілька разів добивалася матеріальної допомоги для сім’ї.

— Вони самі ніколи нічого не просили, — зауважує Галина Золотоус. — Це ми з власної ініціативи. Двічі їм субсидію на тверде паливо оформляли. Вони люди скромні, домашні, тихенькі. Постійно працюють. Останні роки в них якась чорна полоса була. Спочатку корова в сараї задушилася. Потім була ще одна — молода, гарна. Сільську череду погнали на люцерну, кілька корів обдуло. Усіх урятували, крім їхньої. Козу держали — її теж обдуло. Тепер тільки курей і качок тримають.

До хати заходить 82-річна Ганна Мяло, голова місцевої ради ветеранів. Повернулася з районного відділення Пенсійного фонду. Сідає на стілець.

— Така колотнеча, — переводить дух. — У середу, Люда, поїдемо вдвох у район. Код буде готовий. Дооформляємо документи. Пенсію получатимете 578 рублів 40 копійок.

— Ого, — каже Євгенія Дмитрівна.

— За цей місяць тільки з 12 жовтня нащитають, коли паспорт получила. А тоді вже по 578 гривень буде, — продовжує Ганна Паньківна.

Вона намагалася оформити паспорт для Кубишкіної з 2006 року. Але в тієї не було жодних документів, навіть свідоцтва про народження. Євгенія Дмитрівна нічого не пам’ятає. Її батьки померли в голод 1933-го, вона росла в інтернаті.

Донька Людмила згадує про пожежу. Припускає, що документи могли згоріти.

— Що в неї не питаємо, а вона: ”Я не помню”. Якби було свідоцтво про народження, протягом місяця оформили би паспорт, — розказує Ганна Золотоус. — Дали запити в місця, де народилися діти — старший Валєра в Краснодарському краї, Люда — у Ворошиловграді (тепер Луганськ. — ”ГПУ”), найменша Наталія — у Нових Санжарах. У Рунівщині Полтавського району виявили трудову книжку Євгенії Дмитрівни. Тоді вона згадала, що на фермі працювала. У рідне село повернулися 1976-го. У погосподарській книзі знайшли підтвердження, що народилася 22 вересня 1922 року.

— Довго з місця не зрушалося. А тут дізналася в кінці літа, що до нас приїде начальник обласної міліції, — згадує Ганна Паньківна. — Цілий вечір заяву складала. На прийом першою прийшла. Розказала, як є. Він пообіцяв за місяць паспорт зробити. І слово здержав.

— Знаєте, що паспорт у 16 років видають? Так ви повинні думати, що вам 16, — жартує голова сільради.

— Ага, 16, — погоджується Євгенія Дмитрівна.