Павло Ферґельгауер, відомий експерт із військових питань, вважає, що принаймні протягом найближчих трьох років Росія не зможе напасти на Україну, бо її армія потребує кардинальних реформ.
Добра для нас новина полягає в тому, що російські реформи, як правило, ніколи не завершуються у запланований час, а якщо й завершуються, то їхні результати рідко коли збігаються з первісним задумом. Погана ж новина полягає в тому, що й без реформ російська вояччина здатна на відчайдушні кроки — як це трапилося, скажімо, 30 років тому з аферою в Афганістані, чи з торішнім, не менш ірраціональним, нападом на Грузію.
Спрогнозувати російську політику відтак досить важко, тож ми можемо тільки гадати, котра зграя шовіністів і клептократів візьме гору у тому чи тому питанні: та, що має рахунки на Заході й тому поводиться обережніше, а чи та, що їх там не має і тому готова на все, хоч би й на превентивний ядерний удар, — як його натхненно описує один із довколакремлівських солов"їв:
"Що може являти собою операція з визволення України та які її шанси на успіх? Залежно від політичної ситуації, сценарій силового втручання може розгортатися трьома основними шляхами. У найобмеженішому варіанті російські збройні сили можуть зайняти лише Кримський півострів... При ширшому варіанті зоною втручання стає весь південний схід України, так звані "біло-голубі", російськомовні території... Третій варіант розвитку подій передбачає, на додачу до зайняття південного сходу, встановлення контролю над Києвом і центральними областями. Реалізація такого сценарію, природно, потребуватиме вищої ціни, проте вона має свої переваги: Росія повертає собі контроль над найдавнішим центром російської духовності і державності. Зрозуміло, що цей сценарій стане можливим лише тоді, коли підросте загальна амбітність російської еліти, яка лишається відносно невеликою — порівняно з можливостями ракет... Демонстративний повітряний ядерний удар у стратосфері в районі південної частини Прип"ятських боліт, виконаний уночі, надзвичайно поміг би у цьому випадку. Він не заподіяв би істотної шкоди, зате його було б добре видно в ненавидячому "москалів" Львові і навіть Польщі. Він одразу протверезив би гарячі голови, виразно продемонструвавши серйозну рішучість Кремля"
("Русский журнал", 21 квітня 2008 року).
Серед російських політиків подібні радикальні ідеї озвучує поки що лише відомий "опозиціонер" Володимир Вольфович. А проте колективне підсвідоме російського політичного класу явно бринить в унісон із цією геополітичною параноєю. Мало хто наважується висловлювати свої заповітні мрії аж так відверто. Але й мало хто сумнівається, що "визволення України від помаранчевих окупантів" є доцільним і леґітимним.
Штурхання Ющенка в цій ситуації — наймерзенніше, на що здатне хохлацьке холуйство
Найбільша проблема з українофобською маячнею, що заполонила російські мас-медіа, полягає в тому, що вона може стати пророцтвом, яке само себе справджує, — як це вже трапилося із затяжним істеричним "мочінням" Грузії. Російські еліти, інтоксиковані власною пропагандою, мимохіть починають слідувати вимогам і правилам віртуального світу, який вони самі витворили. Ескалація конфлікту за таких умов неминуча: вигадавши собі ворога на кордоні, московський режим змушений довести боротьбу з ним до логічного кінця: "Если враг не сдается, его уничтожают".
Українське суспільство, як і його "еліти", схоже, фатально не готові до такого протистояння.
Століття рабства виплекали в малоросів чудовий інстинкт, який незмінно допомагав їм вижити впродовж усіх цих століть, щоправда, перешкоджаючи їм при тому зробитися повноцінною європейською нацією. Інстинкт цей можна окреслити як бажання піддатися, ховаючи при тому дулю в кишені; прикинутись дурником, зіграти роль недорікуватого селюка, — відповідно до очікувань чергового господаря. Так приблизно поводилися перед царицею цілком недурні козаки у відомій повісті Гоголя, так поводився геніальний Тичина, змушений у 1930-ті опановувати метод "соцреалізму", так поводився Микита Хрущов, витинаючи у вишиванці гопака на потіху п"яному Сталіну. Власне, й Леонід Кучма з його "безкраватковими" поїздками до Єльцина та знаменитим зізнанням: "Мы, хохлы, все немного с придурью", — був класичним і по-своєму успішним утіленням такої стратегії.
Недавня реакція малоросійських політиків на послання Медведєва Ющенку — характерний прояв цього інстинкту. Жоден із них не сказав собі й іншим чесно: "Я здаюсь, я служитиму вірою-правдою обом ліліпутінам, тільки не відлучайте мене від корита, не позбавляйте малоросійської синекури". А все ж кожен послав саме той сигнал, який від нього очікували в Москві. Кожен прогнувся належним чином, зігравши дурника: "Я не я, — мовляв, — і політика не моя, це все клятий Ющенко зіпсував наші дружньо-братерські, стратегічно-партнерські відносини. А я ж їх направлю, я ж їх поліпшу, от тільки довірте мені цю справу, ваше кремлівське високоблагородіє!"
Штурхання Ющенка в цій ситуації — наймерзенніше, на що здатне хохлацьке холуйство. Щось подібне, власне, було й торік, під час російської інтервенції у Грузії, коли українські політики одне поперед одного демонстрували Кремлю свою лояльність. Але тоді йшлося про суверенітет і гідність іншої країни, тепер — власної.
Чи розуміють вони, риторично запитала недавно журналіст Тетяна Силіна, що насправді проблема — у Росії, a не в обридлому всім Ющенку? "Росія завжди буде невдоволеною, її тон буде жорстким завжди, коли хтось насмілиться діяти не так, як їй треба. А їй треба багато, аж до позбавлення суверенітету".
Я думаю, всі наші політики це розуміють. Але всі клеять дурня. Всі сподіваються, що якось воно буде. Проскочать між крапельками. Он уже 300 років проскакують — і нічого. І ще принаймні три роки проскакуватимуть. Або й довше. І вдаватимуть при тому із себе провідників "великої європейської нації".
Хоча саме завдяки їм, боюсь, вона не стане ані європейською, ані взагалі нацією.
2 
35413
Коментарі
18