В українській культурі він визнавав лише двох апостолів — Тараса Шевченка й себе. Свою особу Пантелеймон Куліш іноді ставив вище. Він метався між Україною, Петербургом і закордоном. Учився, вчителював, мандрував, хазяйнував. І писав. Вічно шукав грошей на видання, пробував стати комерсантом, служив чиновником. Титанічна праця і трагічна самотність. А помочі ждати нізвідки, бо його вдача спільної праці не терпіла.

"Человек, соскочивший с рельсов" — це Куліш про себе після розгрому кирило-мефодіївців 1847 року. У Тулі, в засланні, трудився як історик і писав листи жандармському генералові Дубельту. У тих листах ділився з жандармом творчими планами, щоб той не думав, ніби Куліш щось приховує. Половинчастість — і в текстах, й у вдачі Куліша. Часті любовні романи не означали для нього розлучення із законною дружиною. Заводив по два одразу. Дослідники єхидно зауважують: два романи — це лиш удвічі більше листування. На побачення він ходив не так охоче, як писав листи.

За перекладами, рукописами, книжками не помітив, як минула молодість без кохання. А йому вже 37. Одружений з Олександрою Білозерською їде з Петербурга в Україну — мріє зустріти хорошу дівчину, просту хуторянку, і життя з нею набуде сенсу. Улітку 1856-го подорожує від одного українського поміщика до іншого: в Мотронівку до Білозерських, у Линовицю до де Бальменів, далі до Ґалаґанів у Сокиринці, потім до Тарновських у Качанівку. Заїхав на власний хутір Заріг на Лубенщині, далі на Чигиринщину — в Олександрівку до Грабовського. Нарешті Київ.

Омріяною "простою дівчиною" виявилася Маня де Бальмен, донька графа Сергія де Бальмена, який ілюстрував Кулішеву "Орисю". Куліш надто серйозний і методичний, щоби залицятися. Він виховує Маню. Зрештою, вирішує: нема в ній поетичного елементу, виросте з неї хитра, нещира жінка. Поетичний елемент натомість знаходить у Лесі (Олександрі), доньки дрібного поміщика Григорія Милорадовича з Калюжинців. Мати її — француженка зі Швейцарії. Вродлива дівчина грає на арфі й має рідкісне драматичне сопрано. Розмовляє українською, знає багато народних пісень, небагатого роду. Куліш закохується. Роман не був таємницею для його дружини. У січні 1857-го вони роз"їхалися — з її ініціативи.

Милорадовичівні Куліш шле книжки, радить вивчати історію України, наставляє, що справжнє кохання мусить бути "в інтересах громади". У Лесі любить лише своє уявлення про неї. Коли дівчина натякнула на можливе заміжжя з іншим — відповів, що це чудово, він любитиме ще й її чоловіка та дітей. Леся ладна перебратися до Петербурга і їхати з ним за кордон. А він посилається на зайнятість.

Марія їде до Берліна — з Тургенєвим. І він кидає її першим

У той час у житті Куліша вже з"являється Марія Маркович. 1857-го вона надіслала йому з Немирова свої твори. Вражений — вважає, що талант може поставити цю жінку поруч із Шевченком. Вигадує їй згодом знамените псевдо — Марко Вовчок. Із Кулішевої руки її оповідання пішли в люди. Невдовзі їхні стосунки обертаються на палку пристрасть. Куліш — Милорадовичівні: "Знаєте що? Покиньте мене тепер. Перестаньте до мене писати. Це мені невелике ще буде горе, бо тепер Марко Вовчок коло мене". Розійшлися вони восени 1860-го, а за три роки Леся побралася з фон дер Флітом.

Куліш у взаєминах із Марком Вовчком — вибагливий, нестерпний, виключний, вимогливий, самовпевнений. А Марія — спокійна й незворушна. Він зве її "мовчуще божество". Домовляються зустрітися в Берліні й оселитися разом у Дрездені. Їдуть конспіративно, нарізно. Він — раніше, але в його багажі — її білизна, в неї — його гроші. Він чекає звістки від неї напружено, на межі зриву. Думає про смерть і складає заповіт. Урешті Куліша сповіщають: Марія їде до Берліна — з Тургенєвим. І він кидає її першим. Може, цього вона й хотіла. Невдовзі Куліш мириться із дружиною та їде з нею на Кавказ.

1860-й приносить два нових романи. Перший — із Параскою Глібовою, дружиною байкаря, — почався бурхливо. Куліш щасливий із нею, всюди разом — Чернігів, Ніжин, Київ. До Петербурга вертатися не хоче. Леонід Глібов усе бачить і дає Парасці волю. Та Куліш запевняє чоловіка в своїй дружбі й переконує, що Параска Федорівна не варта його, Куліша.

У травні того ж року в Полтаві він побачив юну вродливу панночку — Ганну Рентель. Її батько мав маленький хутір біля Диканьки. У Ганну закоханий Олександр Кониський — той, який написав "Боже великий, єдиний, нам Україну храни". Обидва присвячували їй вірші. На дівчину більше враження справив Куліш. Кониський не злюбив його на все життя.

Куліш у листах до Ганни учить, як їй поводитися з чоловіком, щоб той не обрид і щоб не згубила своєї ціни в його очах. Дівчина нестямно закохана, відмовляється від подорожі до Італії заради зустрічі з ним. А він обережний. Мовляв, ваша бурхлива уява малює вам радісну картину побачення. А що, як мені заважатимуть люди навколо? Ганна була ладна на все. Та він наважується говорити про кохання тільки здалека.

Восени він повернувся до Петербурга постарілим душею. І остаточно віддав себе творчості. У ній досяг незмірно більше, ніж у любові.

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська) народилася 23 квітня 1828 року на Чернігівщині, на хуторі Мотронівка поблизу Борзни. Батько її — предводитель місцевого дворянства, один із найосвіченіших людей в тих краях. Олександра 15-річною познайомилася з майбутнім чоловіком. Куліш був старшим на 9 років.
У родині ще малою Олександра одержала прізвисько "Хозяйственные способности". Згодом Костомаров, буваючи в Кулішів, любив гриби, що їх вона готувала, а Шевченко млів від її маринованої риби корюшки. Писати оповідання з народного життя під псевдонімом Ганна Барвінок почала 1847 року у Варшаві, під час шлюбної подорожі. Після арешту чоловіка народила мертву дитину, більше в них дітей не було.
Коли згорів рукопис українського перекладу "Біблії", над яким Куліш працював 25 років, умовила його почати все заново. По смерті чоловіка продала садибу в Мотронівці, щоби видати його спадщину. Померла 6 липня 1911-го, похована поряд із Кулішем, із яким прожила 50 років.

1819, 7 серпня — Пантелеймон Куліш народився в містечку Вороніж Глухівського повіту (тепер — Сумщина) в родині заможного хлібороба. Освіту здобув у Новгород-Сіверській гімназії, слухав лекції у Київському університеті Святого Володимира

1845 — журнал "Современник" друкує його роман "Чорна рада". Куліша запрошують викладати в Петербурзькому університеті

1847, 22 січня — одружується з Олександрою Білозерською (майбутньою письменницею Ганною Барвінок). Боярином на весіллі був Тарас Шевченко. Навесні арештовують кирило-мефодіївців. Куліш до братства не належить, але його "чрезмерную любовь к Малороссии" визнають злочинною. Засланий до Тули на три роки

1856–57 — з"являються його "Записки о Южной Руси" у двох томах

1860–62 — готує і видає альманах "Хата" й журнал "Основа"

1874–77— виходить його "История воссоединения Руси". Вважав, що Україна має жити спільно з Росією й поступово "окультурювати" її

1897, 14 лютого — помирає на хуторі Мотронівка поблизу Борзни на Чернігівщині

×