Моя знайома тиждень переконувала мене, що в її будинку живе Барабашка.

— Щовечора чую гул і кроки за стіною. Але там ніхто не живе. Ніхто, — наголошувала вона й розводила руками.

Я сміявся і згадував, як сам свого часу повірив в існування потойбічної істоти. Правда, тоді мені було 10 чи 11 років, і віра ця протривала лише кілька секунд.

Я тоді лишився сам удома. Мама приготувала мені три бутерброди з сиром, виклала їх на тарілку і накрила кришкою. Уранці я подивився на ці бутерброди і пішов дивитися телевізор.

За годину зголоднів і рушив на кухню. Підняв кришку і побачив на тарілці два бутерброди.

"Їх було три?" — якось невпевнено подумав. Але вирішив, що з"їв один бутерброд уранці, а тепер забув.

Минула ще година — і я знову на кухні. Піднімаю кришечку — й бачу тих самих два бутерброди. Це вже було підозріло. Я опустив кришку і підняв знову. На тарілці лежав один бутерброд. Підняв, опустив — знову два.

"Барабашка існує", — промайнуло в голові. Загадку було розкрито через кілька секунд. Виявилося, що бутерброди просто прилипали до кришки. Тоді я почувався гордо — бо таки розкрив загадку Барабашки. Але водночас було трохи шкода. Значно цікавіше знати, що з тобою вдома живе якийсь домовик, нехай і невидимий.

Учора зустрів знайому.

— Я спустилася у підвал. Там є труба, її гул віддає аж до моєї стіни, — розчаровано розповіла вона таємницю свого Барабашки.

×