Колишній льотчик-"афганець" 59-річний Віктор Боровик — єдиний пацієнт, який має майстерню в кардіологічному відділенні Київської психіатричної лікарні ім. Павлова. Скульптури із пластиліну та картини олією виставляє в музеї історії лікарні — на кухонному столі біля стінки. Там і розмовляємо.
— У нас у відділенні найкрасивіша сестра-хазяйка Любов Василівна, тільки норовиста дуже. Я їй так і сказав: "Жінку, яка відмовила льотчику, треба судити за зраду Батьківщини". У молодості я в кожному місті Радянського Союзу мав коханку. Найяскравішою була Жанна. Познайомилися на пляжі в Комсомольську-на-Амурі. Вона була з хлопцем. Я підійшов до її укривала, написав "Я тебе люблю" пальцем на піску і запитав: "Не підете до мене в готель на чашку кофе?". У готелі при аеропорту ми прийняли душ. Усе було на вищому рівні.
Каже, у його роду не було психічно хворих.
— Занедужав через дружину Людмилу. Мав із нею двох дітей і метався до коханої Тетяни, на 10 років молодшої. Вона хотіла, щоби я родину кинув, а я з семи років важко жив без батька. Його викинули з потяга коло Києва — у вагоні заступився за жінку. То я Тані сказав, що дітей не кину. Дружина дізналася про мій роман і сказала, що теж має коханця. Збрехала, мабуть, у неї натура не та. Але я був шокований почутим і звихнувся.
1992 року у Віктора Борисовича почалися галюцинації.
— Мій голос у голові казав: "Помри". Я виходив на зустрічну смугу і кидався під машини. Дерся на дахи висоток, але мене знімали. Намагався повіситися на очах у дочки Іри. 29 вересня дружина повезла мене в психоневрологічний диспансер. Заходжу в кабінет до невропатолога — а це моя колишня коханка Ніна Федорівна! Ну як я буду лікуватися в жінки, про яку знаю, що вона не носить трусів? Поїхали в Глеваху. Лікар показав пару картинок. Я не знав, що це таке, і мені поставили діагноз, заборонили авто водити.
— Сумуєте за дружиною?
Так з голою задницею і побіг у бомбосховище
— Так вона до мене щодня ходить, — обсмикує поли сірого піджака. Ґудзики пришиті нитками різного кольору. — Приносить фарби, лаки. Чистенька, акуратна — медбрати заздрять. Син Дмитро купує підрамники. Недавно третій раз женився, льотчик. Удома в 3-кімнатній квартирі на Чоколовці востаннє був 1993-го. Дружина виписала мене на дачу за Вишгородом.
Питаю, як живеться.
— Кра-со-та, — прицмокує язиком. — Гамівних сорочок немає з 1992 року. Зараз тільки "на в"язку" беруть — прив"язують за руки й ноги до ліжка. Підйом о пів на сьому. Приймаю контрастний душ, роблю зарядку, допомагаю персоналу підлоги помити. Мені за це дають чашечку кофе або поїсти. Обід о другій, буфетниця у відрах приносить. Раніше годували добре, давали йогурт, масло й сир. А зараз на перше плавають дві картоплини, другого нема, а третє — чай. Зранку і вечером годують кашею, хліба на добу дають 50 грам. Але на свята і вихідні нам церква Московського патріархату дає великі бутерброди з салом, паштетом чи консервами. З"їси один — і весь день ситий. На вулицю випускають, можна горілочки купити. Спустився в ларьок, купив пузирьок, сховав у дуплі або під лавкою у парку. Але нас тут контролюють, нюхають! Правда, багато не п"ю. Я ж був льотчиком: спирт на борту, компанії... Підшлункову посадив.
З 1987 року Віктор Боровик служив в Афганістані.
— На Ан-26 возив пошту, вантажі й поранених. Літали в Кабул, Кандагар, Шиндан і Баграм, по ночах, бо міста постійно обстрілювали. Ніколи не забуду неділю 13 листопада 1988-го. Льотчики запросили мене в барак дивитися порнушку. Але я вирішив випрати речі. У їхній барак упала ракета, 13 чоловік загинуло. Я тоді саме одяг виправ і почав митися — так з голою задницею і побіг у бомбосховище.
8 
35413
Коментарі
1