Ярема Гоян видав книжку з малюнками свого дядька

 

Перед кабінетом директора видавництва "Веселка" Яреми Гояна, 68 років, сидить секретарка Галина Петрівна Тригубко. Вітається приємним голосом.

— 20 років пропрацювала в Міністерстві будівельних робіт. Відповідала на телефонні дзвінки, спілкувалася з людьми, тому й маю такий голос. У видавництві працюю рік, числюся менеджером, — усміхається жінка.

Гоян у костюмі в тонку білу смужку. На підвіконні стоять два пивні бокали з написом "Оболонь", поряд стограмова чарка, перевернута догори дном. Під склянками вишитий рушник.

Гоян сідає у крісло. Показує сигнальний примірник книжки "Світло з неба". На обкладинці його фото.

— Недавно вийшла. Зібрав у ній публіцистичні роздуми, легенди, вірші, пісні. Автор малюнків — Василь Касіян, брат моєї мами. 1950-го йому першому серед художників вручили Шевченківську премію. У місті Снятин відкрили його музей, — Гоян бере книгу. Руки тремтять, на очі навертаються сльози.

Бачу, ця книга дорога для вас?

— Тут ідеться про мою родину, батька і матір. "Світ ледарів не любить" казали мені. Моя мама із села Микулинці над Прутом, тато — із Залуччя над Черемошем. Батько був депутатом Народних зборів Західної України у Львові, воював на фронті, завідував клубом і бібліотекою, створив сільський театр і хорову капелу. Мама знала сотні пісень і мене навчила. Була прекрасною кравчинею. Уся наша сім"я ходила добре вдягнена, а це в той час було складно. Ось, подивіться, — показує весільну фотографію батьків. — Сукню мама пошила собі сама.

Замість фати у матері Гояна — корона.

Розказує, що батько повернувся з війни із вогнепальним пораненням.

Повернувся ввечері, а піджака немає

— Привіз дві скрипки. Умів грати і нас учив. Казав до мами: "Ану, Олено, заспівай!" Моя дружина — теж Олена. Ми познайомилися у Львівському університеті на танцях. Я почав писати вірші для неї. Записував у блокнот, який клав у внутрішню кишеню піджака. Повісив піджак на бильце крісла у гуртожитку. Повернувся ввечері, а піджака немає. Після цього за кілька років не написав жодного вірша.

Так і не знайшли?

— Через півроку знайшов у деканаті адресованого мені листа. Відкрив, а в ньому — мій блокнот. Але вже не вписав туди жодного слова: було відчуття, ніби хтось порився у моїй душі. Через 40 років випадково відшукав його. Блокнот викликав із душі цикл віршів, я усі присвятив дружині. Олена — хімік, автор багатьох розробок із фізико-хімічної механіки. Упорядкувала кілька книжок для "Веселки".

Заходить головний економіст Зіновій Рудик. З-під піджака виглядає поїдений міллю комір светра. Тримає аркуш паперу.

— Ось, приніс дані про випуск книжкової продукції видавництвом за 1987–2007 роки, — каже.

Гоян дякує, просить зайти пізніше.

— От бачите, — махає у повітрі папірцем. — Раніше ми видавали 250–300 назв на рік, а тепер — 50–60. Тиражі невеликі — добре, коли 10 тисяч. Колись "Казки народів світу", яка вийшла у нас 65 тисячним тиражем, можна було взяти тільки по блату. А тепер за три роки Міністерство культури не придбало жодної книжки.

Що самі читаєте?

— Люблю розумну літературу. Останнім часом запав у душу Олесь Гончар. Мабуть, старію.

На столі дзвонить сірий телефон із круглим диском. Господар просить перетелефонувати пізніше.

— Мрію написати книгу легенд, але немає часу. Уже два роки не був у відпустці. Підготували книжку про Голодомор.

×