У театрі ім. Івана Франка закінчилася репетиція вистави "Весілля Фігаро". Актор Олексій Богданович, 44 роки, грає там графа Альмавіву.

— Комедія — не мій жанр, — зізнається він.

Запитує у жінки в синьому халаті, чи вільна гримерка N14.  Веде на третій поверх. У кімнаті стоять шість столів. Богданович сiдає за свій, бiля вiкна. Вибачається, що неголений.

— Щойно приїхав з Івано-Франківська, — пояснює актор. — Читав там на площі вірші Шевченка.

23 березня в Богдановича день народження. Питаю, як святкуватиме.

— У день народження я з друзями тікаю з Києва. Їдемо до якогось міста, замовляємо готель. А цього разу вестиму концерт до Дня працівників культури, — розповідає він. — Подарунків не люблю. Що хочу — дарую собі сам. Коли отримав звання народного артиста, подарував собі "ауді".

Богданович спирається лiктем на стiл — той хитається, дзеркало починає дзеленчати.

Кажуть, ви вмієте легко розплакатися.

— Я сентиментальний від природи, — підтверджує. — Але в дитинстві я не плакав. Був найменшим у сім"ї, зі мною носилися як із писаною торбою. Не ображали, не змушували до важкої роботи, не били. Лише раз мама побила, у сім років. Купила мені гарне пальто. Усі в школі заздрили. А я побіг на ковзанку на ньому кататися. Чую, мама кричить: "Альошка!" Я вдаю, що не чую. Вона підійшла й добряче влупила.

Розказує, що виріс у великій родині.

— Маю двох старших братів і сестер. Усіх порозкидало по світу. Брати — "москалі", живуть у Росії. Коли приїжджають, сперечаємося через політику. А сестри — україночки: одна в Полтаві, друга в Шостці на Сумщині. До мамусі їжджу раз на три місяці, — додає ніжно. — Сама живе. Батько був економістом. А мама працювала вихователькою в дитсадку.

Каже, батьки хотіли, аби він вступив до медінституту.

— Я приїхав до Києва, зайшов до медінституту. Там усі напружені, серйозні. Дай, думаю, зайду до театрального. Кортіло подивитися, як виглядають митці. Гадав, може, вони з коронами на голові ходять або з крилами.

Бiля дверей вмикається радіо. Диктор оголошує якусь музичну передачу. Олексій іде вимикати.

— На співбесіді розказав якогось патріотичного вірша, — веде він далі. — Потім байку про Рака, Щуку й Лебедя. Збився, переплутав персонажів. Комісія запропонувала "тушити пожежу" в кімнаті. Я схопив доріжку з підлоги, на якій тонна пилюки, й почав розмахувати нею. "Покладіть на місце!" — закричали на мене. Через місяць, на екзамені, вже читав монолог Монтенеллі з "Овода". Ридав, як білуга. Один чоловік із комісії просто конав від сміху. Я був схожий на павича — у помаранчевій сорочці з великим коміром, оранжевих черевиках і зеленому вельветовому піджаку. Що більше він сміявся, то більше я плакав. Думав: "Яка скотина!". Я зненавидів його. Це був Леонід Олійник, він узяв мене до себе на курс. Кращої людини в житті я не зустрічав.

Ада Роговцева — дуже закрита жінка

Богданович зауважує, що в інституті всi із себе щось корчили.

— Вирішив, потерплю півроку, а тоді кину. Коли ставили етюди, молився, щоб мене не чіпали. Олійник був мудрий, не чіпав. Знав: якщо я зганьблюся — кину інститут. Авансом ставив мені п"ятірку. І в театрі спочатку нудило, — зізнається. — На сцені почувався, наче під мікроскопом. Гірше було тільки в армії. Я служив у військах зв"язку. Азбуку Морзе пам"ятаю дотепер.

Дівчина чекала вас із армії?

— Чекала, і не одна, — сміється Богданович. — Півтора року жив з актрисою, але розписані не були. Двоє митців під одним дахом — це занадто. Кожний вимагав, щоб усе крутилося навколо нього.

Розповідає, що одружився зі шкільним коханням.

— У школі любов була однобока: я її любив, а вона мене — ні. У 25 років ми знову зустрілися. Я охмурив її і прибрав до рук.

Поправляє довге волосся, що спадає на очi.

— У школі, на військовій підготовці, всіх хлопців підстригли, а мене ні, — усміхається актор. — Довге волосся мені пасувало. Тільки в армії був лисим, як коліно, і худим.

Зізнається, що раніше страждав від депресії, бо ідеалізував світ.

— Міг кілька днів пролежати на дивані лицем до стіни або піти в загул. А зараз, коли щось дістає, їду за місто. Літаю там на планері. Мій інструктор Паша був сержантом у частині, де я служив. Він був правильним, а я — ні, тому раніше я не любив його. Коли Паша переїхав із Вінниці в Бузову під Києвом, запросив мене на летовище. Каже: "Сідай у планер". А я панічно боявся висоти. Однак сів. Коли приземлилися, був мокрий від носків до голови.

У кiмнатi сутенiє. Богданович вмикає лампу.

Розповідає, що мріє жити за містом:

— Я виріс у селі. Для мене квартира — наче гуртожиток. Особливо, коли з"явилися консьєржки. Сусіди вважають мене неприступним, бояться розпитувати. Хоч я вітаюся з ними, усміхаюся. Якось був у гостях у режисера Тараса Грималюка. У нього вдома стіни з брусами, на кухні балки, сволок є, стіни — наче в хаті-мазанці. Я хотів передерти, але зробив звичайний євроремонт. Побут мені не допікає. І кулінар із мене бездарний. Їжа виходить несмачною. Коли варю борщ, картопля розварюється, а морква — тверда. Зараз постую, а взагалі люблю солодке, тістечка, сир із медом, млинці. Я схильний до повноти.

Собаку не завели?

— Його ж треба вранці вигулювати, — морщиться. — Але, може, колись заведу лабрадора. У мене живе 15-річна кішка Чуча. Був колись кіт Том, але віддали знайомим, аби пригледіли, а він там здох. Плакав за ним три дні. Узяв у знайомих кошеня — біле, страшне. Ця потвора в дворі жерла, захлинаючись, картоплю з якоюсь підливкою. Тепер Чуча — пані, але злюща. Коли виходжу з ванни в халаті, дряпає мені ноги і шипить. Добре, що не обличчя.

Питаю, чи має багато друзів.

— Є приятелі, з якими можна потеревенити, пограти в більярд або попиячити. Та чим далі, тим більше хочеться побути наодинці.

Хто подобається з акторів?

— Армен Джигарханян. Він іронічний, небагатослівний.  Подобається спілкуватися зі старшими жінками. Бо з молодими можна лише фліртувати. Ада Роговцева, наприклад, — дуже закрита жінка. Нікого в душу не пускає. У Москві знімався з Людочкою Касаткіною. Любила зі мною ходити по магазинах. У неї сина теж Альошею звати.

1963, 23 березня — Олексій Богданович народився в селищі Береза Глухівського району на Сумщині
1984 — закінчив Київський театральний інститут; актор театру ім. Франка; перша роль у виставі "Трибунал"
1986 — перша кінороль у фільмі "Усе перемагає любов"
1989 — одружився з однокласницею
1996 — лауреат Національної премії ім. Шевченка
2000 — за роль Чічікова став найкращим театральним актором року
2004 — найкращий актор у рейтингу "Людина року"
2006 — народний артист України; поміняв "фольксваген" на "ауді"
2007 — кинув курити

×