У Києві зловити легендарного гумориста ми не змогли. Саме настав час збору винограду, і Євген Дудар електричкою поїхав на дачу. Запропонував під'їхати і нам:

— Я оце випив чарочку і сальцем закусив, — радісно повідомив по телефону. — І вас пригощу.

Дорога до селища міського типу, "складеного" із трьох сіл — Зубарі, Кожанка та Софіївка, зайняла півтори години. По телефону Дудар пояснив, що живе в найгарнішому — Зубарях. Колись у ньому водилися зубри. А в Кожанці дубили їхні шкури.

На горищі у мене "бродвейн" — місце, де бродить вино

Ми везли Євгенові Михайловичу пляшку горілки, вилиту в формі довговусого козака, часник, дві "Бородянські" хлібини, підчеревину та банку солоних огірків.

Дудар зустрів нас біля воріт.

— Чекайте, я руки помию. Вино робив — аж чорні, — показав темно-фіолетові пальці.

Хата одноповерхова. Всередині темнувато. Комин холодний. У робочому кабінеті на стільці — старе витерте хутро.

— Не встиг прибрати, — каже господар. — Цю садибу я купив недобудованою у 1989-му. Тут , — заводить на горище, — у мене "бродвейн" — місце, де бродить вино. Воно відстоюється, а поруч у кімнаті іноді живу я. Там багато світла, тепло і можна працювати.

Пишете щось новеньке?

— Тепер збір урожаю — майже не пишу. Але ношу із собою диктофон і начитую думки. З них потім складаються короткі оповідання. Та апарат у мене — дрантя. Уже чотири таких розбив. Хочу собі хороший купити — такий, як колись привіз із Сіднея. Пишу політичну сатиру.

Город обробляєте?

— Та що ти! У мене — сад. Фрукти самовирощуються і самороздаються людям. Оце дивись — коньяк домашній, — дістає із саморобної шафи пляшку. — А це мій фірмовий лікер — на листі, бруньках та ягодах вишні й чорноплідної горобини. Хіба в мене пригостити нічим? — оглядає господар наш подарунок. — А козачок гарний... Нехай постоїть, подивиться на нас... Та ти, холєра, перестанеш мене клацати чи ні? — гримає на фотографа. — Я ж неприбраний, без смокінга, як бомж.

Церкву будують поруч із вами, — переводжу розмову на вічне.

— Баптисти. Але зовні гарно — готичний стиль.

Не підете до них?

— Хіба що пресвітером, — сміється Дудар. — Щоб оці американці "зелені" мене вчили, як у Бога вірувати?

З Ганею ми знову зійшлися і прекрасно живемо — тільки окремо

Кажуть, вас раніше боялися?

— Мене й зараз бояться. От недавно заліз якийсь злодій на подвір'я, то я його "під пістолет" поклав і міліцію викликав. Засадив на два роки виправно-лікувальних робіт. Дурний якийсь — що тут красти? Хіба що мене.

Не кажіть: під вікнами он авто "Деу-Ланос". Маєте диктофон, комп'ютер. Мобілка дренькає в кишені...

— Е, за радянських часів я однією книгою заробляв на "Волгу". "Ланос" мені, уявіть, подарували. Оце недавно стояв у магазині, дивився на телевізори. Привіталися зі мною незнайомі чоловік і жінка. "Михайловичу, вам моя жінка подобається?" — питає він. "Як одповім, що подобається — межи очі дістану, а навпаки — брехня вийде. Бо жінка твоя красива!" — кажу. Вони засміялися й... купили мені телевізор. Я отетерів. Виявляється, вони побилися об заклад: якщо зроблю їй комплімент — куплять мені "ящик" і відео. Я мав двох дружин, а тепер — дві машини і двоє штанів.

Чула, що хобі Дударя — риболовля та дівчата.

— Рибалити дуже люблю. Одного разу кликали в Америку виступати. Я погодився, аби лиш не влітку. Бо це час для вудки. Здається, мене не зрозуміли.

А про дівчат? Ліжка у вас широчезні, розставлені по всій хаті.

— Для дівчат я вже дуже давній. А ви огірків привезли? — Я, наче вагітна жінка, про солоне і гостре весь день мріяв.

З ким товаришуєте?

— Не скажу, не маю морального права. А от про вино — скажу. Іноді виноград почавлять, змішають із цукром і наливають. Я тоді скаженію. Треба ж знати — яка цукристість у вина, коли знімати перші дріжджі, де, скільки і як воно має бродити...

Де вчилися цих премудростей?

— Дариночко, за той час, що я живу, можна було ракету навчитися конструювати! От якщо таке сальце вмочити в "Веґету" і на два тижні покласти в морозильник — гарний "закусь" вийде!

За радянських часів я однією книгою заробляв на "Волгу"

А сало в шоколаді? Його в Дрогобичі готують.

— Ти ба! Ще студентом написав гумореску про "сало в шоколаді", а тепер воно в магазинах продається, — шокований Дудар.

Тоді, після війни, як жилося?

— Тяжкі були роки — боротьба УПА з НКВД. Батько був кравцем, шив для підпілля. Є французьке прислів'я: "Коли немає того, що любиш, — люби те, що маєш". Найщасливішим у житті був день, коли в підпіллі приймав присягу. Мені тоді було 14.

Якби не стали письменником...

— Колись завідував клубом. Танцями керував. За вальси брав призи по університетах! Я й зараз танцюю вправно. І в хорі співав, і на акордеоні грав. Колись поставили мене солістом співати кантату про товариша Сталіна. Отак, удень мав співати собаці кантату, а вночі — боровся. Але ще гіршою була "Дума про батька Хмеля". Там є слова: "Дякую, що з'єднав нас із Москвою". Перед концертом напився під зав'язку холодного молока і захрип. Директор школи мені: "Ты должен петь! И чем громче, тем лучше!" А я говорити не можу. Від злості, стоячи спиною до залу, диригент показав мені язика.

Про сім'ю, друзів, гроші та зброю Дудар говорити відмовився. Утім, наступного дня у телефонній розмові сатирик таки "розколовся".

Євген Михайлович був двічі одружений. Має двох дочок. Дід двох дорослих онуків — Ярослава, що працює в КБ АНТК імені Антонова, та Валентини — співучої студентки-географа. Утретє став дідусем недавно.

Його дружині Ганні 57 років.

— З Ганею ми знову зійшлися і прекрасно живемо — тільки окремо. Не одружуватись же знову на старості років! Коли женилися, мені було 35, а їй — 19. Я вкрав її з дому й поселив у себе в гуртожитку.

А що — батьки були проти?

— Та на холєру було їх питати? Ой, слухай, — переключився на сьогодення гуморист, — мені миша вскочила в кишеню. Сиділа тихо, доки працював. А тоді вискочила. Я впіймав сусідського кота, закрив його в кімнаті, а сам вийшов — аби їм не заважати.

×