Нова українська історія Михайла Грушевського
Українська історія переписується не вперше. Кожна нова влада прагне внести свої корективи в минуле нашої країни, викривляючи реальні факти та нав'язуючи хибні думки щодо подій національного значення. На початку ХХ ст. цією проблемою опікувався видатний український історик, громадський і політичний діяч Михайло Грушевський. У своїй статті "Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства" він зробив спробу оцінити офіційну, провладну, схему історії слов'янства.
Перше, на чому робить акцент Грушевський, це хибність твердження про спільне походження українців, росіян та білорусів. Він на фактологічному підґрунті пояснює, що "общерусскої" історії нема й не може бути, як нема "общерусскої" народності. Ці три народи мають самобутнє походження і розвивалися різними шляхами, і хтозна, чи були б вони колись у складі єдиної держави, якби не їх примусове, навіть узурпаційне об'єднання на нерівних засадах. Грушевський обережно, намагаючись викликати якомога менше гніву російської влади, вступає в історичну полеміку з вченими зі Сходу і доводить свою думку. Особливо він опікується долею білорусів, які взагалі втратили (свідомо або несвідомо) жагу до національного самовизначення.
Нова концепція вченого передбачала не тільки самобутній шлях історичного розвитку українського народу, а й мала б охопити, на його думку, усі періоди політичного, культурного, суспільно-економічного, релігійного та державно-правового розвитку. У десяти томах Грушевський виклав нову історію "України-Руси" від ранніх часів до 1657 р. включно. Поява вже перших томів цієї праці ще більше активізувала полеміку, що точилася навколо проблеми про нову історичну концепцію, та призвела до ґрунтовнішого вивчення питання, спричинивши появу наступних численних публікацій як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Наукова громадськість в цілому схвально сприйняла це дослідження українського історика, визнаючи його високий теоретичний рівень, глибину опрацювання джерел, неупередженість та виваженість у побудові гіпотез. Провідні вчені початку ХХ ст. визнали нову схему Михайла Грушевського, запропоновану в "Історії України-Руси", основою тогочасної української історії.
Особливо варто відмітити сміливість та професійну мужність Михайла Сергійовича, який поставив національні інтереси вище гарантії власної безпеки. Чого варті ці його слова: "Історії східного слов'янства таки не заступить історія великоруського народу, його державного й культурного життя, і ніякі мотиви не дадуть права проігнорувати історію білоруської і ще менше — українсько-руської народності, або заступити їх повириваними з них і попришиваними до історії великоруського народу клаптиками, як то практикується тепер". Лишається тільки сподіватись, що послідовників Грушевського, які також стоять на захисті правди та виборюють право українців на національне самовизначення, не спіткає доля цього видатного вченого.
Катерина Джагацпанян, Інститут журналістики, РЗГ, І курс, І група
