Про проблеми української розвідки

Немає нічого, в чому не можна
було би користуватися шпигунами.
Вони – скарб для володаря.
Сунь Цзи

Розвідка (розвідувальне співтовариство – при наявності кількох розвідувальних органів, як це є в Україні, де діють три такі органи) – один із найважливіших компонентів забезпечення національної безпеки будь-якої країни світу (країни у повноцінному розумінні цього слова) і Україна тут не є винятком. Від того, як діє розвідка, залежить життєдіяльність всього державного механізму та нерідко існування держави як такої. Від того, яким чином здійснюється управління (керівництво) розвідкою залежить ефективність її діяльності (звісно, що висока ефективність неможлива також без належного кадрового наповнення розвідки, про яке йдеться, зокрема, у моїй статті "Розвідники і Буковина"), особливо в кризові періоди. Якщо мають місце внутрішні суперечності в управлінні розвідкою, то вони створюють додаткові загрози національній безпеці тієї чи іншої країни через неефективне використання розвідувальних органів, а звідси – і неналежне інформування державних керівників.
Тому треба детально розібратися з тим, як функціонує українська розвідка (розвідувальне співтовариство) відповідно до діючого законодавства України.
Згідно ст. 7 Закону України "Про розвідувальні органи України" "загальне керівництво розвідувальними органами України відповідно до Конституції України та цього Закону здійснює Президент України.
Керівники центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ – скорочення моє), до складу яких входять розвідувальні органи (Міноборони (МО) і Держприкордонслужба (ДПС) – примітка моя), здійснюють керівництво ними в межах повноважень, визначених законом і положеннями про відповідні розвідувальні органи, затвердженими Президентом України, та створюють необхідні умови для їх функціонування.
Безпосереднє керівництво розвідувальними органами України здійснюють їх керівники, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням керівників відповідних ЦОВВ. Голову Служби зовнішньої розвідки (СЗР – скорочення моє) України призначає Президент України".
Відповідно до діючої Конституції України (недосконалої, зразка 2004 року) щодо розвідки ДПС (прикордонна розвідка) існують певні суперечності (в Конституції України 1996 року їх не було, бо згідно неї Україна була президентською республікою), котрі відсутні в інших розвідувальних органах (про спосіб призначення Голови СЗР (політична розвідка) я вже вказав, а начальника Головного управління розвідки (ГУР) МО (воєнна розвідка) Президент України призначає за поданням Міністра оборони, кандидатуру якого сам вносить Парламенту для призначення на посаду (п. 10 ст. 106 Конституції України), тобто Міністр є його креатурою).
Згідно ч. 2 ст. 8 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" Голову ДПС, як керівника правоохоронного органу спеціального призначення (ст. 6 цього Закону) і, одночасно, військового формування (п. 17 ст. 106 Конституції України, ст. 14 цього Закону), призначає на посаду Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Водночас з цим, Голову ДПС, як керівника ЦОВВ, призначає на посаду Кабінет Міністрів України (КМУ) за поданням Прем'єр-міністра України (п. 9-2 ст. 116 Конституції України, ч. 7 ст. 21 Закону України "Про Кабінет Міністрів України").
Для довідки: статус правоохоронного органу спеціального призначення, крім ДПС, також мають СБУ (ст. 1 Закону України "Про Службу безпеки України"; Голова СБУ призначається та звільняється Верховною Радою України за відповідним поданням Президента України згідно п. 14 ст. 106 Конституції України) і Управляння державної охорони (ст. 11 Закону України "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб"; Начальник УДО призначається і звільняється Президентом України).
Як бачимо, є певна колізія: ДПС та її Голова підконтрольні-підпорядковані КМУ на чолі з Прем'єр-міністром України, одночасно Голова ДПС (разом з ДПС) є підконтрольним-підпорядкованим Президенту України і вносить йому на призначення кандидатуру керівника розвідувального органу ДПС, який теж підпорядковується Президенту України.
Що ж варто було би зробити?
Як варіант, створити Комітет з питань розвідки при Президентові України: створено Об'єднаний комітет з питань розвідувальної діяльності при Президентові України (далі - Комітет) Указом Президента України №42/2015 від 30 січня 2015 року, тобто підзаконним актом. Було б краще, щоб Комітет став суб'єктом Закону України "Про розвідувальні органи України" або Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України".
Політичне керівництво (постановка завдань) українською розвідкою може мати таку структуру: Президент України – голова Комітету – керівники ЦОВВ, до складу яких входять розвідувальні органи – керівники розвідувальних органів – розвідувальні органи.
Першого заступника (заступника) Секретаря Ради національної безпеки і оборони (РНБО) України – голову міжвідомчої комісії з питань розвідки при РНБО та першого віце-прем'єр-міністра (віце-прем'єр-міністра) України – голову комісії з питань забезпечення функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації при КМУ (якщо цих комісій не існує, то їх треба створити), Міністра закордонних справ доцільно ввести до складу Комітету.
Функціональне керівництво (координація, контроль) українською розвідкою могло б бути таким: Президент України – Секретар РНБО – перший заступник (заступник) Секретаря РНБО (він же голова міжвідомчої комісії з питань розвідки при РНБО) – керівники розвідувальних органів – розвідувальні органи.
Радника Президента України з питань розвідки, якщо такий є, та першого віце-прем'єр-міністра (віце-прем'єр-міністра) України – голову комісії з питань забезпечення функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації при КМУ, першого заступника Міністра закордонних справ доцільно ввести до складу міжвідомчої комісії з питань розвідки при РНБО.
Керівництво забезпеченням функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації може виглядати так: Прем'єр-міністр України – перший віце-прем'єр-міністр (віце-прем'єр-міністр) України (він же голова комісії з питань забезпечення функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації при КМУ) – керівники ЦОВВ, до складу яких входять розвідувальні органи – керівники розвідувальних органів – розвідувальні органи.
Радника Президента України з питань розвідки, якщо такий є, першого заступника (заступника) Секретаря РНБО – голову міжвідомчої комісії з питань розвідки при РНБО, Міністрів закордонних справ, фінансів, економіки, промисловості, соціального захисту та інших за потребою доцільно ввести до складу комісії з питань забезпечення функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації при КМУ.
Важливим, на мій погляд, є те, що кандидатури керівників розвідувальних органів повинні подаватися Президентові України Комітетом (міжвідомчою комісією), звісно, що після подання керівників відповідних ЦОВВ, в яких є розвідувальні органи. Цим досягатиметься їхня політична стабільність (при зміні керівника ЦОВВ) та незаангажованість, певна відомча незалежність (коли керівник ЦОВВ не зовсім розуміє специфіку діяльності підпорядкованого йому розвідувального органу, необґрунтовано втручається в його роботу, ставить сумнівні, з корупційним і не тільки присмаком, завдання чи при зміні керівника ЦОВВ за політичними мотивами) й забезпечуватиметься роль розвідки як інструмента Президента України – Верховного Головнокомандувача ЗСУ, а не "кишенькової спецслужби" керівника ЦОВВ з певним політичним забарвленням (створення запобіжників для Президента України від спокуси перетворити ним українські спецслужби на свої "кишенькові органи" має регулюватися іншим окремим законом (ним може бути закон про імпічмент) або внесенням відповідних змін до Конституції України).
Фінансування Об'єднаного комітету з питань розвідувальної діяльності при Президентові України та усіх розвідувальних органів України треба здійснювати за єдиним кодом програмної класифікації "Зведений бюджет розвідувальних органів" ("Національна розвідувальна програма").
Усі три розвідувальні органи України, відповідно до п. 1 ч. 2 і ч. 3 ст. 22 Бюджетного кодексу України мають бути головними розпорядниками бюджетних коштів (може до них варто віднести і Комітет), видатки на їх фінансування треба назавжди закріпити окремими рядками у Державному бюджеті України.
Положення про усі розвідувальні органи, без виключення, потрібно уніфікувати на підставі Закону України "Про розвідувальні органи України".
Всебічне зміцнення української розвідки (кадровий, агентурний, технічний (сюди входять також авіація, безпілотні літальні апарати), зокрема космічний для воєнної розвідки, компонент стратегічного, оперативного, тактичного рівня) має бути одним із першочергових пріоритетів реального, а не паперового, відновлення Воєнної організації України (пригадую скептичне ставлення свого часу до моєї жорсткої позиції, як депутата Парламенту, щодо необхідності фінансування всіх потреб нашого війська, включаючи розвідку, а не тільки жалюгідного існування, багатьох державних, політичних діячів, окремі з яких зараз теж є діючими і б'ють в себе в груди, демонструючи піклування про Збройні Сили України та інші військові формування).

Про окремі, далеко не всі, перипетії створення законодавчої бази для діяльності української розвідки йдеться у виданій Об'єднанням ветеранів розвідки України монографії "Воєнна розвідка України – 15 років: події та люди" (авторський колектив: О. О. Скіпальський, В. І. Легомінов (керівник), І. П. Смешко та інші – Киїів, 2008). Наведу окремі витримки з неї.
На с. 69 – 70 зазначено: "До прийняття … Закону ("Про розвідувальні органи України" – примітка моя) всі розвідувальні підрозділи, які діяли в Службі безпеки, Міністерстві оборони, Державній прикордонній службі мали різні ступені правового регулювання їх діяльності, а відповідно і правової захищеності.
Так, зокрема, діяльність ГУР МО України була регламентована тільки декількома указами Президента України…
Керівництво ГУР МО та Оперативно-розшукового управління Держкомкордону України (саме діяльність цих двох розвідувальних органів не регулювалася жодним законом, а тільки підзаконними актами – примітка моя) розуміли важливість прискорення фахової роботи щодо створення проекту Закону України "Про розвідувальні органи України" і ухвалення його Верховною Радою України.
У цьому процесі значну допомогу надавали народні депутати, члени Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони України Г. К. Крючков, А. В. Чикал, Г. М. Манчуленко…
Крім того, що Закон України "Про розвідувальні органи України" не дозволяв монополізувати розвідувальну діяльність… одному з розвідувальних органів (йшлося на той час про ГУР СБУ, на базі якого пізніше була створена окрема від СБУ структура у вигляді СЗР України – примітка моя), він чітко визначив завдання, сфери діяльності, права розвідувальних органів, а також і соціальний захист їх співробітників",
на с. 74 читаємо: "Членами робочої групи по розробці законопроекту ("Про розвідувальні органи України" – примітка моя) М. П. Гайдуком, С. І. Тузом, С. П. Пасічником разом з А. В. Чикалом, Г. К. Крючковим та Г. М. Манчуленко законопроект було доопрацьовано і він знову був поданий до Верховної Ради України…",
на с. 78 та 79 вказано: "22 березня 2001 року Закон України "Про розвідувальні органи України" був ухвалений більшістю голосів народних депутатів ("за" – 299) у другому читанні і одразу після цього прийнятий в цілому ("за" – 320 голосів)…
…цей Закон створила команда однодумців, об'єднаних єдиною метою, які знали й усвідомлювали, що, коли і як треба робити".
Найбільший спротив прийняттю Закону України "Про розвідувальні органи України" протягом багатьох років чинила СБУ, задіюючи всю свою агентуру у Верховній Раді України та інших центральних органах влади, з метою шкідливої для національної безпеки України монополізації розвідувальної діяльності під дахом СБУ. У книзі Віктора Смєлова "Ігор Смешко. Незакінчене досьє генерала розвідки…" (Київ, "Самміт – Книга", 2012) на с. 218 подано витяг із стенограми 49 засідання 6 сесії Верховної Ради України ІІІ скликання від 15 грудня 2000 року з моїм виступом під час обговорення проекту Закону України "Про розвідувальні органи України" (в цей день він був схвалений у першому читанні: "за" – 310 голосів): "Манчуленко Г. М., член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони.
…коли був розроблений первісний проект Закону про зовнішню розвідку, надійшли зауваження, в тому числі від Служби безпеки України, про те, що недоцільно, щоб саме таку назву мав законопроект, оскільки це створює певні моменти в стосунках з іншими країнами…
Ми пішли на варіант назви законопроекту – про розвідувальні органи України.
Нещодавно знову ж таки були одержані зауваження від Служби безпеки України, де говориться, що не зовсім доцільно приймати таку назву – про розвідувальні органи України, а можливо повернутися до назви – про зовнішню розвідку.
Як можна пояснити такі різні підходи щодо одного законопроекту однієї конкретної спецслужби нашої держави?".
Так само пізніше СБУ, залишаючись вірною карально-тоталітарній структурі КГБ СССР, не горіла бажанням позбутися свого ГУР (правда, це їй нічого не дало), хоча тільки в авторитарно-тоталітарних державах політична розвідка входить до складу по суті каральних органів. Українська спецслужба, яка всіма силами мала б зміцнювати українську безпеку, діяла навпаки і ніхто з колишнього керівництва СБУ за це не поніс жодної кари. А один генерал-лейтенант СБУ (зараз у відставці, колись був також у керівництві ГУР МО), котрий завжди підкреслює свій український патріотизм, навіть публічно підтримав призначення свого часу Головою СБУ Олександра Якименка – майбутнього зрадника України. Така безкарність щодо шкідництва СБУ та інших силових структур згодом мала наслідком трагічні події в Криму і на Донбасі, які відповідно повністю та частково окупувала Росія.
Мало того, серед окремих силовиків, особливо держбезпекового профілю, час від часу виникають ідеї таки об'єднати всі три українські розвідувальні органи в один (під дахом СЗР), посилаючись на досвід сучасної Німеччини. Але при цьому вони обходять стороною той факт, що специфіка структури нинішньої німецької розвідки (BND) пов'язана із поразкою нацистської Німеччини у Другій світовій війні, денацифікацією, неприпустимістю відродження страшної німецької воєнної машини нацистського зразка та повоєнним облаштуванням нової демократичної Німеччини. BND, до речі, проґавила початок агресії Росії проти України.
Уникають вони також розмов і про те, що нинішня німецька військова контррозвідка (MAD) перебуває у складі оборонного відомства, підпорядковуючись Міністру оборони Німеччини, а не безпековому (контррозвідувальному) органу (BfV), котрий, у свою чергу, підпорядковується Міністерству внутрішніх справ Німеччини.
Як не хочуть помічати й того моменту, коли Сталін після Другої світової війни, боячись сили радянської армії переможців, підпорядкував військову контррозвідку органам держбезпеки, щоб мати можливість тримати у покорі собі величезне боєздатне військо.
Так і донині в Україні, в Збройних Силах України діє сталінська модель підпорядкованості військової контррозвідки. Та що там говорити, коли я у 2001 році надіслав своє депутатське звернення тодішньому Міністру оборони України з пропозицією доцільності повернення військової контррозвідки від СБУ (контррозвідка, як така, залишається за Службою) до МО, то він, щоб не ставити свій підпис під офіційною відповіддю мені, доручив написати відповідь начальнику ГУР МО, хоча питання абсолютно не відноситься до компетенції воєнної розвідки.
Так само вони мовчать, що в СССР у 1947 – 1952 роках існував Комітет інформації, який об'єднував політичну і воєнну розвідки, при Міністерстві закордонних справ, котрий був ліквідований з офіційним визнанням помилковості й шкідливості такого об'єднання та збереження подібної (роздільної) моделі і зараз в нинішній Росії, де, крім інших розвідувальних структур, нині діють Служба внєшнєй развєдкі (політична розвідка) та Главноє развєдиватєльноє управлєніє (ГРУ) Гєнєрального штаба Вооружонних Сіл Россійской Фєдєраціі (воєнна розвідка).
Не говорять вони і про те, що в багатьох західних країнах існують ефективні розгалужені розвідувальні співтовариства, які ніхто не збирається заганяти в одну структуру.
Про шкідливість для України монополізації розвідувальної діяльності шляхом створення єдиного розвідувального органу, що на практиці дуже часто приводило до подання керівництву тих чи інших держав помилкових аналітичних висновків на підставі здобутої тільки одним органом розвідувальної інформації, а також про необхідність координації діяльності всього українського розвідувального співтовариства через відповідний орган я детально розповів у своїй статті "Монополія на невидимий фронт?" (газета "Голос України", 4 жовтня 2000 року, № 180).
Ще одразу після прийняття Закону України "Про розвідувальні органи України" у 2001 році, котрий з'явився на світ, як видно із вказаних вище фактів, зокрема й завдяки мені, я переконував окремих високопосадовців і керівників розвідувальних органів про необхідність відновлення в нашій розвідці нелегального компоненту, адже нелегальна розвідка – це вищий пілотаж розвідувальної діяльності. Мені завжди відповідали, що в України немає таких загроз, аби добувати розвідувальну інформацію з нелегальних позицій, прикриваючи цим своє небажання посилювати розвідку та заодно, свідомо чи
несвідомо, потурати потенційному ворогу.
Нинішня російська збройна агресія – інтервенція в Україну, безпрецедентне нехтування Москвою міжнародним правом, наслідком чого є окупація частини української території, "дякуймо" за це Путіну, інші негативні тенденції в деяких країнах і окремих, близьких до нас, регіонах світу (деталізувати не буду) ще раз підтвердили мою правоту: нелегальна розвідка повинна існувати в СЗР та ГУР МО (якщо влада дійсно має амбіції зробити Україну сильною державою, щоб з нею рахувалися від Парижа до Берліна і Вашинґтона), щодо розвідувального органу ДПС, то я такої необхідності не бачу, хоча… Те, що можна здобути розвідкою з нелегальних позицій, практично ніколи не можна здобути з так званих легальних позицій, навіть при наявності надсучасного технічного оснащення.
Підтвердженням цьому є те, що країни Заходу майже "проспали" російське вторгнення в Україну на Кримському півострові (про Київ тоді, як центр влади, я взагалі мовчу), хоча Москва готувалася до цього не один день і не один місяць – роками, тому зовсім не були готовими на початку агресії до адекватної відповіді принаймні у економічному плані.
Тільки єдина спецслужба – Розвідуправління МО (РУ МО) США, тому що діє окремо, самостійно, а не, скажімо, в структурі політичної розвідки – ЦРУ, за чотирнадцять днів до початку агресії нарешті помітила масштабну підготовку цієї спецоперації та повідомила Вашинґтон (хоча й невеликий термін для підготовки – два тижні, але при наявності в Президента США належної політичної волі реакція США могла б бути упереджуючою, набагато ефективнішою і жорсткішою).
Посилення розвідки, розвиток високоточного озброєння, включаючи переносні зенітно-ракетні комплексм, (засоби радіоелектронної боротьби, ураження (та їхньої доставки) й захисту від них, авіація, зв'язок) і високомобільних родів військ (спецпризначення (СпП), повітряно-десантних, морської піхоти) зі збільшенням їхньої чисельності та своїми окремими командуваннями (для СпП – ще й підпорядкованість ГУР МО), створення Сил спеціальних операцій на базі спеціальної розвідки – військ СпП (ці напрямки я послідовно обстоюю, починаючи з 2001 року, але гору в кадровій політиці держави, на жаль, брали в основному люди із зовсім іншими підходами, за що Україна зараз розплачується життям своїх громадян), зміцнення деяких інших компонентів Сухопутних військ (зокрема танкових, а також протитанкового озброєння, артилерії), Повітряних Сил (протиповітряної оборони безумовно) і Військо-Морських Сил Збройних Сил України, включаючи розвідки видів ЗСУ (наша протяжна берегова морська лінія також вимагає надійного захисту), формування дієвої територіальної оборони та підготовленого резерву, налагодження тісної співпраці між українськими спецслужбами і спецслужбами країн НАТО та ЄС – це ті пріоритети, якими має керуватися влада (кваліфіковані, обгрунтовані поради провідникам ніколи не будуть зайвими) при захисті національних інтересів України: щоб жити по-новому, потрібні вказані зміни у підходах відносно цього захисту. В народі про таку ситуацію ще кажуть "Краще пізно, ніж ніколи…".
Без кваліфікованого, за кращими стандартами, кадрового наповнення не буде сильної української розвідки.
Без якісного, згідно сучасних вимог, і у повному обсязі матеріально-технічного забезпечення не буде сильної української розвідки.
Без належного, на високому рівні, фінансування підготовки кадрів та матеріально-технічного забезпечення не буде сильної української розвідки.
Без фазового керівництва не буде сильної української розвідки.
Без сильної української розвідки і Воєнної організації не буде сильної Української Держави (про песимістичніший сценарій говорити не буду).
Українська влада, яка зобов'язана будувати сильну Українську Державу, котра би стала бажаним членом НАТО, про що керівництво Альянсу не могло б не сказати саме відкрито, та згодом – ЄС за тим же сценарієм, має затямити ці постулати раз і назавжди!