Провладні політики, "експерти" й генерали дедалі більше говорять про підступний план зі зриву четвертої хвилі мобілізації. Такий план, безумовно, діє. Головним елементом цього плану є військово-політичний курс Президента. Потенційні фронтовики не розуміють мети, перспектив і методів дивної війни Порошенка. Тож деякі відмовляються гинути й калічитися на ній.

В регіонах України зростає відсоток "ухилянтів" від служби в АТО. Давно відомо про спроби російських спецслужб дискредитувати й ускладнити мобілізацію. Нарешті, днями цар Владімір Путін публічно пообіцяв полегшити міграційний режим в Росії, щоби "громадяни України призовного віку" могли там ухилятися від війни. Уявляю, як від цієї новини затремтіли в екстазі Юрій Луценко, генерали, військові комісари. Ось воно, виправдання провалу мобілізації! Ось що заважає оздоровити фронтові підрозділи й здобути перемогу!

"Руку Москви" не можна, неприпустимо, переоцінювати. Але пояснювати масове ухилянтство лише нею – значить мати власний народ за ідіотів, та готувати виправдання для подальших злочинних помилок влади.

Страшна не смерть, а безглузда смерть. Щоби скласти голову за Батьківщину, дорослий чоловік потребує не повістки чи Указу Президента, а дорослого, тверезого, відповідального розрахунку смертельного ризику на війні:
• Чи справді допоможуть його фізичні фронтові страждання, потенційна загибель, збереженню незалежності України й звільненню окупованих територій? Чи він потрібний в АТО лише як "меблі", як малорухома жива мішень для путінської дистанційної війни проти Заходу?
• Чи зміниться щось на фронті з його приходом – якщо там нічого стратегічно не міняється з вересня (від часу укладення "мутних" Мінських "домовленостей")?
• Чи варта ця жертва втрати годувальника, батька, працедавця, зрештою, – платника військового податку й донора волонтерських організацій?

Ці питання ставляться суспільством уже півроку. Але Порошенко зі своїми міністрами та генералами досі не мають що відповісти (окрім кокаїнового коктейлю з взаємовиключних пустих гасел і низькопробної бюрократичної пропаганди).

Українські військовики пишуть з фронту, що їм забороняють йти в наступ і завдавати ударів по добре розвіданих, уразливих позиціях ворога. А Верховний Головнокомандувач патякає, що "військовими методами цю війну не виграти". І наказує помирати й дуріти під обстрілами на існуючій лише для України "лінії розмежування". Цікаво: якими "методами", в такому разі, "сепаратисти" "виграли" термінал донецького аеропорту, Красний Партизан, Слов'яносербськ і ще 500 квадратних кілометрів території? Заклинаннями сибірських шаманів? Хакерською атакою на новий суперсучасний "командний центр" в офісі РНБО?

Солдати пишуть, що їх закидають "Градами" й "Ураганами" – Порошенко з Клімкіним у Берлінах домовляються про відведення артилерії та пишуть Путіну сто першу вимогу про припинення вогню.

Надходять перевірені дані про цілі російські колони – у Києві кажуть, що є домовленість про незастосування авіації. А чи немає часом "домовленості" про невбивання українських військових?

Свої додаткові питання має кожна група потенційних ухилянтів від АТО. Офіцери запасу розуміють, що на фронті вони будуть не лише ризикувати власним життям. А ще й відповідати за життя солдатів, та ґвалтувати власний професіоналізм на догоду "перемир'ям", "нормандським форматам" та "місіям ОБСЄ". Будуть "стояти й не провокувати" під ворожими ракетами. А також підставлятися під бєспрєдєл сумнозвісної прокуратури – співробітники якої продовжують хизуватися патологічною розкішшю та демонстративною безкарністю навіть під час війни.

Що мають думати про війну на далекому Донбасі галицькі селяни, якщо в підприємствах зони АТО досі зникають бюджетні мільйони, а половина Кабміну не володіє українською мовою й провадить засідання російською? Якщо влада відверто дозволила донецькому клану "перемогти" в прифронтових округах на парламентських виборах? Якщо підприємства Президента продовжують працювати в Росії?

Відсутність відповідей підштовхує пересічного, егоїстичного, не обтяженого духовністю чоловіка до висновку: на фронті він може померти, як лох і жертва зрадників нагорі. Кажуть, що "Президент миру" не зраджував України. Але маленького українця в окопі зраджують щодня.

Подібні міркування, на щастя, не стримують десятки тисяч українців, які йдуть воювати (добровольцями й за мобілізацією). Війну не буде програно, навіть якщо мобілізація №4 дійсно провалиться. "Лише немногим дано звершити многе", писав Дмитро Донців.

Проте маємо розуміти: у кожної помилки і поразки є ім'я. Війна – якраз той рідкісний у політиці випадок, коли це ім'я чітко відоме: Петро Порошенко. Він взяв на себе персональну відповідальність за державу й громадян. Однак, на жаль, забув попередити суспільство про патологічний "букет" із боягузтва, корисливості й барижної самовпевненості. Якби Петро Олексійович чесно пояснив межі й "флажки" свого щотижневого спілкування з Путіним, простим громадянам було б легше погодитися на мобілізацію.