"Плем'я" та племена

Дуже зараз прийнято і навіть вважається добрим тоном зневажати телевізор, комп'ютер, соцмережі та різні віртуальні ігри.
Про шкоду писати не буду, бо й так навкруги всі – спеціалісти з подібних питань. Але кажуть, що іноді разом з водою можна вилити і немовля.
Була я на прем'єрному показі фільму Мирослава Слабошпицького "Плем'я". Після фільму відбулася зустріч із режисером і він, між іншим, розказував, як його фільм у різних країнах відвідали неймовірно знамениті режисери, про зустріч з якими він навіть колись і не мріяв. І з'ясувалося, що декого просто запросила через Фейсбук виконавиця головної ролі. Оскільки і Яна Новікова, актриса, і решта акторів мають вади слуху та голосу, то вони надзвичайно активні у соцмережах. І я подумала - яке це щастя для подібних людей мати можливість такого спілкування і як вони, певно, це цінують.
А скільки самотніх людей живуть від серії до серії, очікуючи на нові повороти кохання Сулеймана і Роксолани, як вони чекають свого омріяного "Надвечір'я", як рятують безсоння старі фільми чи документальні дослідження, які вдень та ввечері не можуть прорватися через "заградотряди" всіляких "Ментів" та "Сватів". Вони навіть розмовляють із телевізором.
Про шкідливість комп'ютерів та комп'ютерних ігор не пишуть лише безнадійні ледарі, забуваючи стару приказки про міру та золоту середину і зовсім не згадуючи, щоб без цієї ознаки цивілізації вже просто неможливо. За винятком, звичайно, одиниць або якихось племен, які просто не потребують цих здобутків людства. Їм і так добре.
А ще я думаю іноді про тисячі інвалідів, життя яких в наших умовах буває нестерпним не лише від болю, а й від неможливості нормального спілкування чи самореалізації. І саме соцмережі бувають і стають таким людям опорою і світлом.
Якщо комусь на голову може впасти цеглина, це не означає, що не треба створювати будинків із цегли. Просто треба якісно і з душею будувати.