Знайти пристойного пінгвіна

Букети й композиції з осіннім листям і корою, а бажано і з коментарями – дотепними або метафоричними, усякі звірики із жолудів, каштанів і корчів, натюрморти й інші витвори. Так у родину кожного школяра у вересні-жовтні приходить халепа з назвою "Свято осені".

Воно, звісно, свято, але не для тих батьків, яким стократ легше описати словами, наскільки чудовим міг би бути мій витвір осіннього під-ногами-знайденого мистецтва, який я могла би зробити своїми руками, якби ж уміла, – аніж насправді щось цими руками робити.

Одного разу композиції від нашого класу були колективними, слава тобі господи, і я з сином відповідала тільки за доставку каштанів як матеріалу. Здавалось, ну що за проблема – каштани. Але кара за те, що рано зраділа, таки мене спіткала: каштанів-дерев у нашому районі немає. А там, де є дерева, під ним нема власне каштанів-плодів, навіть на вулиці Каштановій. Чи то був неврожай, чи двірники аж надто працьовиті – не знаю, але ті гарячкові пошуки пам'ятаю досі. Бо свято було завтра.

Торік мене взяло зло, а воно іноді творить зі мною дива, куди цікавіші за будь-яке "мирно" віднайдене натхнення. Ми маємо щось зробити на шкільну виставку. Google знає все! – згадала я і стала шукати в мережі такі штуки, які й мені під силу, і щоб трохи цікавіші за намисто із квасолі чи горобини, яке я нанизувала ще у своїй школі. Хоча… Та ні, у мене ж син, яке намисто?

Знайшла! Це воно! Моя радість за шалом конкурувала тільки з моєю ж рішучістю. Це буде пінгвін! Та що там один, це буде пінгвіняча родина – татко, мама і маля!

Біжу в "Сільпо". В ящиках із баклажанами (ну а з чого ще мали бути справжні пінгвіни, не з гарбузів же!) вишукую потрібні мені розміри плодів. Хороші пінгвіни мають бути товстопопенькими, тато – найсолідніший, мама й син – пропорційно менші. Дуже важливий кут задраного носа – зеленого хвостика плода. Як стирчить надто низько – якийсь хворий птах, як надто високо – пластилінові очі куди тоді ліпити? Ніякий то вже не пінгвін, а банальний баклажан. А ще ж треба кілька штук про запас, боюсь схибити раз-другий…

Яка то непроста робота – знайти в баклажанах путящого пінгвіна, скажу я вам, і повірте, як мало знає про баклажани той, хто ніколи з-поміж них не вибирав пінгвінів. Трьох ящиків виявилось замало, тому мусила, тихцем роззирнувшись, улізти в інші три, які стояли під стелажами, у целофан запаковані. Копирсаючись там, де нормальні покупці не лазять, уявила, як заскочить мене за цим шкідництвом персонал магазину і як буду пояснювати, що я ж не баклажани – пінгвінів вибираю... Минулось.

Отож, удома на баклажані спереду (носик дивиться на мене) зрізала овалом фіолетову шкірку – то животик. Щоб не потемнів, слід натерти зріз лимоном. Із боків надрізала трикутничком крила. Аби вони як слід відстовбурчувались, підперла кожне половинками зубочистки. Син ліпить очі – двоколірні пластилінові кульки, білки із зіницями, які теж кріпляться на зубочистки. Дно зрізаю, аби пінгвін стояв на пласкій основі. Все!

Того вечора я з новою силою любила весь світ і людей у ньому, бо несказанно пишалась нашими пінгвінами, а найдужче – собою, лиш жалкувала, що не можу піти на синове "Свято осені", аби насолодитись власним тріумфом сповна.

…Таких пінгвінів принесли тільки з нашого класу троє. Дідько, у них теж є вдома Інтернет.

Та я досі переконана, що мої пінгвіни були найгарніші! Не дарма ж перебрано шість ящиків замість трьох. І от знову з наближенням жовтня я щораз відчуваю якусь неясну тривогу, обходячи в магазині полиці з пінгвінами… тьху, з баклажанами.