Кого ніколи не посадить у в'язницю, навіть за тяжкий злочин, жоден суд у світі – в цивілізованому, демократичному світі з отою аж до дурості доведеною толерантністю й політкоректністю типу Родітєль-1 і Родітєль-2? Ясна річ, стару одноногу негритянку – єврейку і лесбійку. Бо її адвокат доб'є суд звинуваченнями у статевій і расовій дискримінації, а ще – за віком, інвалідністю, вірою та сексуальною орієнтацією. І велику дулю всім потерпілим від тієї уявної негритянки, поцілуйтесь тепер із адептами рівноправності в абсолюті!

Бити ворога його ж зброєю (як кажуть, і вас тим же кінцем по тому ж місцю) добре вміли і в Радянському Союзі. Можна було просунути по культурній лінії схибленого сільського митця, бо всякий партійний діяч боявся тавра гнобителя талантів із народу. Або змусити весь зал плескати стоячи недолугому поетові, бо він, хоч і не дружить ні з римами, ні з метафорами, та декламує про вірність ідеям Леніна.

Три роки поспіль на шкільних конкурсах новорічних костюмів моя мама граючись "взувала" всю еліту нашого селища. Точніше моя сестра – дітей начальників усіх підприємств району. Сніжних королев, Мухоморів і Їжаків, якими б розкішними й дорогими не були їхні сяючі корони і шифонові шлейфи, поролонові капелюхи і настовбурчені голки. Перші місця, а значить і найцінніші подарунки типу електричних гірлянд, а не копійчаний кольоровий папір, одноголосно й безапеляційно діставались скромній доні звичайної медсестри. Тому що чорнокоса красуня і відмінниця була – увага – в образі Конституції СРСР , Радянської преси та Олімпіади-80! Ану, крок уперед хай зробить той радянський педагог, хто при цьому ризикнув би віддати першість якомусь іншому костюму, хай навіть дитині партсекретаря чи головлікаря?

Кажете, важко уявити костюм Конституції? Та не питання, здаю мамині секрети. Акуратне платтячко червоного кольору (ну а якого ж іще?) плюс текст "Конституція СРСР" на такій же стрічці через плече, як ото й досі, бува, у свідків на весіллі чи випускників. Усей костюм був щедро здобрений дощиком, блискітками і нашитими на тканину пластмасовими сніжинками – такі шедеври були тоді у продажу, ще й мені потім дістались. У "Радянської преси", крім надпису на шапочці, вся сукенка була обшита паперовими вирізками із газет і журналів – їхні впізнавані кожним назви: "Правда", "Известия", "Здоровье", "Советский милиционер", "Юный натуралист" і інші. Ми тоді багато періодики передплачували, а ще як по сусідах пройтись – ледве платтячка вистачило все пришпандьорити. "Олімпіада", ясна річ, була у ведмедиках, циферках, олімпійських кільцях і сніжинках, сніжинках… А в руках – обгорнений фольгою паперовий конус-факел, з якого майорів пучечок сріблястого дощику, як справжнє полум'я. Аж шановні члени журі просили показати, як воно там усе прилаштовано. Отакий безпрограшний креатив.

Днями на факультеті міжнародної журналістики Московського державного інституту міжнародних відносин абітурієнти писали вступний іспит. Серед п'яти тем є такі: "Почему усиление России на международной арене воспринимается в мире неоднозначно", "Достаточно ли прав и свобод у российских журналистов? А ответственности?", "За что стреляют в журналистов?" . Бідні діти, про що ж їм писати, співчували наші українські викладачі. А я, маючи досвід радянського дитинства, переконана: тут навіть напружувати мізки не треба. У виграші буде всяк, хто у творі найяскравіше переповів трансльовані російськими ЗМІ "докази" їхніх прав і свобод, величі держави й геніальності її керманича на букву Пе (більше знаного на букву Хе), пересипавши найактуальнішими історіями з українського Криму і Сходу, не забуваючи про закатованих російськомовних немовлят і органи, органи. Хай хто з приймальної комісії заперечить, що такий твір звучить непереконливо. Це ж як із правильними новорічними костюмами.