Жебраки

Я не люблю жебраків. Не того, що я жорстока і не хочу подавати милостиню. Просто, інколи вони нагадують мені справжню бізнес-індустрію. Стоять на тих самих місцях із тими ж табличками. Кажуть завчені фрази, які  я чула мільйон разів. Знаю одного чоловіка, який жебракував, прикидаючись сліпим. Коли закінчувалася "зміна", спокійно брав свої нехитрі пожитки та йшов додому. Прозрівав він миттєво. Зараз він вже не "сліпий". Просто собі жебракує біля магазину "Весна". Певно, змінив тактику. Та є в Полтаві один жебрак, якому я подаю милостиню завжди. Я навіть не називаю це милостинею. Просто підходжу та даю йому гроші. Бо знаю, він їх реально потребує. Цей чоловік не має руки та ноги. Стоїть, спершись на дерев'яний костур. Крім усього, він сліпий. Завжди одягнутий в синій халат, підв'язаний простою мотузкою. Колись давно я написала про цього чоловіка в своєму блозі (на іншому сайті). І знайшлися дуже класні ентузіасти, які вирішили йому допомогти. Вони все розвідали про цього дідуся. Дізналися, що він із сусіднього райцентру. Має в Полтаві хвору сестру, яку також доглядає. Фактично, жебракування - єдиний засіб для існування їх обох, бо він є калікою з дитинства. Живе одинаком, але має просто неймовірну силу духу. Тоді ті молоді люди купили для старенького радіо (бо він так хотів), збирали для нього гроші, продукти і навіть подарували на новий рік ялинку і влаштували справжнє новорічне свято. Після усіх тих перипетій цей жебрак став для мене, наче рідний. Хоча... інколи, коли проходжу повз інших жебраків думаю собі, можливо вони так само мають подібні зворушливі історії, яких я просто не знаю...