Індекси

Востаннє, коли я писав йому паперового листа, просив у ньому не помирати. Знаю,
що він посміхнувся, бо мав хороше почуття гумору. Філософи люблять іронізувати 
над смертю.
Нашу дружбу, студента й викладача, однокурсниця охарактеризувала як "Він – 
це ти у старості. А в тобі бачить себе молодого, що тільки починає жити!". Дивні 
відчуття коли помирає ваша старість.
Ні, не раптово, як це, зазвичай, прийнято казати. Ми завжди все драматизуємо 
понад міру. Хворів. До останнього, через спілкування зі студентами, чіплявся за 
безтурботну молодість, нехай не власну, але знайому. Людина намагається 
"вирватися" із кволого, побитого життям, тіла, здійснює віртуальну подорож  в 
себе. От тільки повертатися завжди важко. Щось подібне відчуваєш, відвідуючи 
місця дитинства, коли все виглядає інакше.
Нас мільярди. Але, чи багато тих, яким уже нема кому писати? Певно так. Просто 
не всі говорять про це вголос. Поспіхом шукають нових адресатів ризикуючи 
потрапити в спам. Або ще гірше – залишитись непоміченим.
Усі ми власники "індексів", правда чотирьохзначних. Та це тимчасово, допоки 
на "конверті" нашого останнього листа світу не додасться ще один...