Вплив української музики, театру, живопису на розвиток мистецтва Росії

"Науку може всякий вивчити - один з великим, інший з меншою працею.

Але від мистецтва отримує кожен стільки, скільки він сам в змозі дати."

А. Шопенгауэр

Якщо мислити абстрактно, то культура — це чисте полотно, а музика, поезія, танці, архітектура — палітра кольорів, і кожен народ вносить на своїє пототно свої відтінки, а фарби зливаються в своїх пропорціях. Українська і російська культури завжди розвивалися паралельно, асимілювали та впливали одна на одну. Чомусь, прийнято вважати, що російське мистецтво відіграло чи не найважливішу роль в становленні українського культурного життя. Але варто було б зауважити, що цей вплив здійснювався не лише в одному напрямку, український народ також вніс чималу лепту в естетичний розвиток Російської імперії.

Прикладом цього може слугувати розвиток такого відомого стилю в мистецтві як бароко в обох державах. Тоді як в нашій країні ще в 17 столітті цей стиль мистецтва почав інтенсивно розвиватися, головним чином завдяки Мазепі,за допомоги якого в Україні збудували багато церков та інших суспільних споруд у цьому стилі. В Царській ж Росії стиль "бароко" в архітектурі довго не міг утвердитися. Наприклад, ще в середині XIX в. російська критика, ниспровергая стиль Класицизму в архітектурі, тим не менше, "не бачила альтернативи колонам і куполу".

Своєрідність українського живопису, як і архітектури доби барокко визначилася через зливання національно-культурних традицій й класичних принципів барокко. В Україні працювало чимало обдарованих майстрів, які оздоблювали палаци й церкви, займалися будівництвом. Цікаво, що будівництво Кловського палацу й Корнілівського корпусу у лаврі було довірено українському кріпаку Степану Ковніру. Розвиток української архітектури сприяв й розвитку монументального живопису. Малярство козацької доби характеризується появою шкіл живопису й іконопису. Останні ж утверджували новітні погляди, щодо появи реалістичності й життєрадісності у іконописах, але таке творче новаторство не було схвалено московським духовенством. Наступним етапом надбаннь живописних шкіл є портретний живопис, завдяки якому ми маємо уяву про вигляд козаків. Відомо,що багато хто з українських майстрів , саме МУСИВ переїхати до Росії й творити там,такі факти відомі про Дмитра Левицького, якого характеризують як найвидатнішого українського художника періоду українського барокко. Творчість українських малярів зробила вагомий внесок у скарбницю європейської культури XVІІІ сторіччя.

Відоме з давніх часів українське театральне мистецтво славилося далеко за межами рідних країв. Традиції Києво-Могилянської академії, закладені у шкільній драмі, отримують визнання; студенти, мандруючи селами та містами ставлять вистави, просвічують народ. Виникнення шкільної драми, як межі між буденим и дозволеним, розкриває теми православ`я й католицизму, сакрального й світського, барокко та середньовіччя. Імпровізовані тимчасові театри - так званні балагани перероджуються у кріпацькі театри. Але тут вже розпещені пани відбирають найталановитіших кріпаків для власних вистав. Цей факт ще більше засвідчує українській вплив на сусідню культуру, адже більшість кріпаків - саме українцями. Як і раніше, Україною мандрують кобзарі та лірники, чиї пісні є найближчими до народу, найзрозумілишими.

Кріпацький театр у с. Спиридонова Буда на Чернігівщині (тепер Брянської обл.) заснував поміщик Д. Ширий. Понад 200 кріпаків виступали в оперній та балетній трупах, хорі й оркестрі. Серед вистав театру – комічна опера "Школа ревнивих" К. Маццали (музика А.Сальєрі), балет "Венера і Адоніс" Лефевра. У 1809 році Д. Ширий відпустив акторів на волю. У маєтку гетьмана К. Розумовського діяла велика капела співаків-кріпаків (близько 40 осіб). К. Розумовський зібрав 2 300 творів оперно-симфонічної та камерно-інструментальної музики. Син К. Розумовського, Андрій, живучи у Відні, утримував хорову капеллу з українських кріпаків.

Театр відноситься до найбільш видовищних мистецтв, і, на відміну від літургії, театральна вистава звернена до глядача, а не до Бога, — її реальність умовна (художня, ілюзіоністична), а не онтологічна. Православна середньовічна культурна ментальність орієнтована на неконвенційне сприйняття знаку і не дозволяє ніяких умовностей. Через це в Московському царстві точився тривалий опір театру як такому — навіть містерії та шкільні драми на священі сюжети розглядалися як святотацтво.

Музичне мистецтво значно розвинулося з появою нот. Були популярними збірки святкових пісень – ірмологіони. У XVII столітті музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Саме там була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на флейті, скрипці, арфі. Гарну підготовку давала Києво-Могилянська академія, тут вивчали тонкощі хорового й оркестрового мистецтва. Але, багато талановитих випускників виїжджали до Москви чи Петербургу. Наприклад, більшість хористів царської капели були вихідцями з України. Видатні композитори, такі як Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель залишали межі своєї Батьківщини. Також популярними стають романси – пісні, що виконувалися під супровід гітари, або фортепіано і розповідали про людське щастя і долю. Одними з найвідоміших романсів були "Дивлюсь я на небо", "Їхав козак з-за Дунаю".

Саме період постійної боротьби українського народу за власну державність стрімко відрізняє українську культуру від російської. Постійні новаторскі знання заходу, поєднанні із власними звичаями та традиціями призведуть до виникнення самобутної й нової української культури. Вимучені в боротьбі школи й коллегіуми згодом навчатимуть російських вчених, які не відчують гордість за власну українську культуру, не сприймуть всіх національних канонів і звичаїв, що із гордістю плекалися  через століття, так і залишаться "чужаками". Церковні реформи Петра І внесуть чимало українського у плеяду російської культури, як і кріпаки панських театрів і оркестрів, так як і українські митці, поети, музиканти й архітектори, що будуть змушені переїхати до Росії, щоб передавати свої творчі набутки вже там.