Свято кохання

Набридли розмови про закриття Ex.ua, "реформи" Януковича та суд над Тимошенко. Хочу поговорити про любов. Через десять днів День святого Валентина. Поліграфічні фірми поспішають випускати валентинки, а пекарні запасаються формочками у вигляді серця...

Радіють продавці квітів, вони й так понесли збитки через морози.

Знайома продавець мобільних телефонів на Центральному ринку сказала: "Торік наймоднішим подарком на День Любві була червона розкладушка за 300 гривень".

Пригадую, як святкували 14 лютого в моїй школі. На перервах на головний коридор виносили велику картонну скриньку з невеличким прорізом зверху. Хто хотів, кидав туди валентинку. Можна, анонімну. Головне - підписати кому вона. Чергові учні добросовісно розносили їх по класах на кожній перерві.

Коли до класу заходив старшокласник-листоноша, всі обступали його й чекали почути своє ім'я. То було дуже круто, якщо хто прислав тобі валентинку. Всі обступали тебе, цікавилися від кого. А ти задоволено та гордо кажеш: "Та якась малишня прислала".

Я була в 11 класі. І мені ніхто не кинув валентинки. Я чекала всі перерви, але приносили кому завгодно, тільки не мені.

Після п'ятого уроку зібралася йти додому. Раптом чую за спиною:

- Це тобі передали, - восьмикласник простягає мені рожеву мрію. Намальований веселий пінгвін і написані слова "ти подобаєшся мені".

Здивовано дивлюся на малого.

- Це не від мене, - поспішає пояснити. - Від Паші.

Киває на свого однокласника, який сам посоромився подарувати мені валентинку. Паша червоніє і дивиться у бік.

Я дякую та всміхаюся. Вже сім років пам'ятаю його валентинку.

Не бійтеся залишити рожевий слід у душах людей...