За кордон
Тітонька з золотими передніми зубами, жуючи гумку, мляво розповідала, ЯК має себе вести інтелігентна радянська людина за кордоном. Врешті повідомили, що коньяку дозволено брати по три пляшки на персону. І ніяких електротоварів...
***
Колись поїхати за кордон для радянської людини було надто складно. Програма мінімум - відсутніть неблагонадійних родичів, які під час війни були у німецькому полоні. Програма максимум - наявність трохи більше тисячі карбованців і бездоганна характеристика з роботи.
Саме стільки коштувала турпутівка у Чехословаччину у середині 80-х. Моя хрещена довго готувалась до тієї мандрівки - купувала партіями матрьошки у сувенірному магазині на Хрещатику (ці дерев'яні лялечки хутко вимінуювались "там" на щось імпортне й дефіцитне), цигарки "Столичні", чорну ікру. "Ти дивись там, обув купляй тільки в комісіонках, - радила їй тьотя Люба. Вона шість років прожила у НДР, бо її чоловік був військовим. - То нічого, що вона вдешевлена. На десять крон дві пари дитячих босоножок візьмеш, а так - лише одну..."
Щоб отримати останнє зелене світло на виїзд - дозвіл від босині профсоюзів - "кому треба" занесли пляшечку французьких парфумів. Тоді була планова бесіда на тему популяризації соціалістичних ідей в країнах червоного табору, на яку у вестибюлі Жовтневого зібрали усю групу (23 особи). Тітонька з золотими передніми зубами, жуючи гумку, мляво розповідала, ЯК має себе вести радянська людина за кордоном. Врешті повідомили, що коньяку дозволено брати по три пляшки на персону, а золото - записувати до декларації. "І ніяких з собою електротоварів чи ще гірше - валюти..." - закінчувався лікнеп. Розписавшись у журналі про прослухане, потенційні туристи бігли до сувенірного докуповувати матрьошки і олімпійських ведмедів з дерева.
На 500 обміняних на їхні гроші "рублів" хрещена привезла цілих три валізи небачених досі "шмоток", які пахли чимось невідомим і таким солодким - імпортом! "Ти диви, і путівку відбила" - констатувала, мов оцінщик, тьотя Люба, відкладаючи з привезеного в окрему групу комплект богемських фужерів. Мені було і сумно, і весело. Сумно, бо у кремові джинси, куплені у їхній "комісіонці", я не влізла. Весело, бо до джинсів додавалась ціла торба кольорових "жувачок" і гаманець з красунею, що кліпала оком.
Увечері рідня зібралась за столом, бо хрещена виставлялась за приїзд. Вона довго розповідала про їхні магазини, красу празьких фонтанів і дивакуватих чехів. "Представляєте, стоїть на вулиці лоток, а з нього грінки із шкварками продають. Невже не можна вдома наїстись?" - розповідала нам хрещена. Що таке вуличний фаст-фуд для радянської людини у середині 80-х зрозуміти було нереально...
***
- Та не спіши ти, козел, встигнеш, - осмикує за руку чоловіка огрядна жіночка у бориспільському дьюті-фрі. Вони вже пройшли контроль і отримали штампи на виліт. Тепер можна трохи полазити у крутому шопі і облитись досхочу "на шару" дорогими парфумами, виставленими на пробу. Чоловік намагається прослизнути до поличок зі спиртним, бо у роті пересохло. Вона ж намагається залити парфуми у всі дірки і побільше - щоб тиждень пахло! Бо за тиждень їхня мандрівка до Хургади скінчиться і вони знову повернуться у свій закуток за 300 ке-ме від Києва.
Потім вони знову будуть рік збирати гроші на "гарячий" тур у "трійку", але обов'язково щоб з олл-енклюзивом. Вона ще з місяць милуватиметься у дзеркалі незасмаглою лінією бікіні, що ховатиметься у вальках підшкірного сала там, де були в неї від купальника труси. А він дудлитиме дешеве пиво з супермаркета і писатиме на туристичних форумах ганебні відгуки, мовляв, от єгиптяни - жлоби, в номері прибирали не щодня, на сніданок було усього шість видів фруктів, а біля пірамід смердить і насцято верблюдами...
