На Страсному тижні вмер Володька, друг ранніх літ. Нас, може, всього троє таких було. Я не поїхав на похорон, збирався — а не поїхав. То було свідоме рішення, хоч я й не зразу зміг його собі пояснити. Це рішення, що його беруть на себе люди такого віку, в якому ні з ким зі своїх не порадишся, бо їх просто вже нема.

Наша дружба припадала на той час, коли правду про світ знаєте тільки ви удвох — про книжки й фільми, про дівчат, про природу й зміну пір року. І той світ настільки вам належить, що ви можете впливати на його тривання. Ми, наприклад, у дев'ятому класі пішли на Варчин Хутір, де водилися проліски, яких у наших краях ніде більше не росло. Накопали тих пролісків і несли їх кілька кілометрів у пригорщах перед собою, як ото несуть свічку або воду. Ішли полем, а не селом, щоб ніхто не сказав, що отакі великі хлопці балуються. Варчиного Хутора згодом не стало, а ті проліски й досі цвітуть весною в наших дворах.

Од Володьки в пам'яті ­телефона ­зостався номер, який ніколи мені не ­відповідав. Бо коли світ належить тільки вам обом, а потім шлях кладеться кожному свій, це утруднює взаємини. Хоча я міг просто зайти до його хати над ­ставком. Років чотири тому, отак само перед ­Великоднем, ми востаннє сиділи за чаркою у його веранді, звідки ­видно ті самі проліски. Він сказав: "Мені не ­наравицця те, що ти тепер робиш". ­Розвивати цю думку не захотів, я сам здогадався. ­Йшлося про все, навіть і про оці ­рядки, які пишу зараз і про які ми тоді ще не підозрювали, але ж обоє знали: усе, що пишеться, так чи інакше походить з отих наших спільних років. І він не хотів, щоб це йшло на публіку.

Я сам пережив таке: коли Володьку брали в армію, у цьому дворі було багато публіки, що розділяла нас у важливий момент. І тепер, на його похороні, було б так само — а я не хотів.

×