Одна з найкращих у моєму житті книжка — не можу згадати, чия і як звалася.

А було це так. Десь під кінець шестимісячної служби в учебці, тобто в учбовому батальйоні в Мінську, нам сказали: хто здасть порцію донорської крові, тому дадуть поспати до обіду. Ціна серйозна, кілька годин законного сну серед дня — це варте крові: хто служив у совєцькій учебці, той знає. Наша рота пішла на це діло вся. І потім заснули всі враз — може, окрім тих, хто хвилювався од такої несподіваної радості. Як-от я.

Вже й ліг — і побачив на тумбочці в узголов'ї "Роман-газету". Моє ліжко — крайнє од проходу, отож, мабуть, хтось з офіцерів мимохідь поклав і забув ту книжку. Це був якийсь партизанський роман. Не Бикова, Короткевича або Чигринова, а іншого білоруса, третьорозрядного, що його за інших обставин і не подумав би брати в руки. А тут — взяв, розгорнув і аж тоді усвідомив, що за оці кілька місяців геть забув, що на світі є книжки і що їх можна читати й щось при тому відчувати.

Думав, прогляну сторінку та й засну, як уся казарма. Але воно ніби само читалося далі й не відпускало. В романі партизани пробиралися з лісу до Мінська й шукали явочну квартиру біля Червенського ринку. Це зовсім недалеко од наших казарм. Ми не ризикували бувати там, бо патруль міг забрати запросто. А партизани таки змогли, і далі описувалася ця явочна хата, її старі дерев'яні двері, стіл і лави коло нього, й діти в запічку, запах вареної картоплі, молока та хліба — всього такого, що його, здавалося, вже й немає на світі. Я читав і плакав од щастя, а може й од горя, бо хвилини, відведені на сон, спливали безнадійно й безповоротно. Це було схоже на самоволку, з якої вертаєшся опівночі, сонний, утомлений, щасливо-розчарований і думаєш собі: "Господи, і чого мене тут чорти носять?!"

×