Якось незатишно, коли люди, призначені займатися історією, не відчувають її як живу матерію. Ось вони хочуть у Києві зняти з постаменту тридюймову гармату, що стоїть на площі, на виході з метро, розвернута в бік Арсеналу, мур якого подзьобаний її пострілами, аж звідси видно. Ті хлопці кажуть, що це пам'ятник тоталітаризму. Формально — так. Але жива історія в схему не влазить.

Парадокс, але саме за тоталітарної епохи цей пам'ятник був чимось зовсім іншим, ніж задумано. Він був наш, а не їхній. Спереду на постаменті написано, що він — їхній. Але в просторі цієї площі гармата розміщена так, що спереду на неї ніхто не дивиться. Зате виходячи з метро, кожен мимоволі повторює короткий шлях артилеристів полковника Алмазова, які цю тридюймівку колись викотили на пряму наводку саме десь отут, де вона досі стоїть. То був геніальний недогляд установників пам'ятника. Бо виходило, що оцей простір між виходом із метро й гарматою залишався тією смужкою землі, що завжди належала нам. Навіть за тих препоганих часів, коли вони оголосили про злиття мов і народів, а нашу країну називали просто Уересером. На цій смужці ти почувався як у церкві окупованого міста — не те щоб захищений, але таки вільний.

Тоді цей пам'ятник, а точніше його особливе розташування в просторі, здавався неймовірний і неможливий. І було боязно, що вони спохватяться і щось змінять. А вони це могли, як ото на Лук'янівці з пам'ятником Косіору. Що спершу був голомозий, і його обсирали голуби, й за одну ніч до кам'яної голови присобачили кам'яного картуза.

Невже хлопці не вчинять розумніше й не додумаються просто зняти напис із постаменту. А все інше залишать. Бо та тридюймова гармата стоїть на краю вузького простору, який нагадує про те, що й завжди — наша батьківщина небезпечно менша, ніж нам здається.

×