Я вів корову од бика, з ферми, тієї, що за городами, на Башевщині. Там треба пройти повз пилораму, вибратись на шлях, пройти ще трохи й звернути в коротку вуличку між двома городами. А далі — повз дві старі комори, тоді повз кладовище, і вже й додому недалеко.

Стояв пізній вересень, сухий і теплий, вечоріло. У нас є чудна прикмета: як ведеш корову од бика, ні з ким не здоровкайся, бо діла не буде. А ніхто нам і не траплявся, бо в таку пору всі десь у глибині своїх дворів хазяйнують, щоб упоратись до темноти. У такий час густонаселеність добре відчувається, хоч вона й невидима.

Отож ми собі чапали помаленьку, бо корова в такому стані буває флегматично-замисленою, вся в собі. Ішли по колії — це десь початок сімдесятих, асфальту ще не поклали, і великі машини утоптали собі ці дві колії, гарно наїжджені. Можна сказати, що й зручні — доки не треба з кимось розминатися або дощ не піде. Ну, йдемо ми по такій колії. Я попереду, рука за спиною, у руці налигач, на налигачі — корова. І тут, навпроти двору Василя Костянтишиного, нас наздоганяє чорна "Волга" й відчайдушно сигналить, щоб дали дорогу. Бо щоб об'їхати нас — доведеться днище подряпати. А мені не хотілось поступатися — і щоб не порушувати коров'ячу задумливість, та й через те, що "Волга" чужа, а дорога наша. Був готовий, що з тої машини вискочить дядько із залізною корбою. Якраз того й хотілось по молодості: ну, давай, виходь, подивимось на тебе. Він таки не вийшов — бо це нерозумно в чужому селі та ще й надвечір. Так і їхав тихо слідом. І між нами немов установилась якась рівновага: і він у себе в машині наче вдома, і ми вдома, і всім добре. Скоро ми звернули у вуличку, а він рушив далі, у бік Божків.

Коли вже стало видно наш двір, я прокинувся — від того, що заболіла рука, та, що тримала налигач.

×