Можливо, в цьому винні певні зовнішні обставини нашої епохи, але останнім часом стало якось обтяжливо говорити слова, а тим більше складати з них озвучені речення. Краще просто вимовити якихось двоє-троє імен, що належать людям, яких любиш, або ще простіше — брати слова, які означають тільки те, що означають, і називати кота — котом, вербу — вербою, а осінь — осінню. І робити це треба вголос, щоб ті, кого називаєш, чули твою любов у звучанні своїх імен. От бачиш траву і кажеш їй: "Ти — трава", і це все. І тобі гарно на душі, бо наче й поговорив, а не сказав нічого, за що потім буде соромно.

Втім, буває й непросто назвати словами те, що тобі важливо. Ось недавно я відвідав одне таке місце, куди можна швидко добратися на велосипеді, якщо виїдеш із села повз крайню хату в степ, прямо на північ. Там степ відкривається майже, як море. Здається, що той простір зовсім плоский і весь проглядається аж до обрію, і ти можеш всю дорогу озиратися й бачити позаду хату, од якої виїхав, і тобі буде затишно в порожніх полях. Хоча там є один секрет. Коли проїдеш цією дорогою кілометрів зо два, земна поверхня опускається, непомітно й так плавно, що не одразу усвідомлюєш — ти вже в долині, й помічаєш це тільки по тому, що горизонт враз з усіх боків звузився, немов ти опинився на ­якійсь маленькій планеті, де край неба, звідки не глянь, дуже близько. Це трохи тривожно, так, наче перед цим ти був увесь далеко видимий серед поля, а потім раптом тебе не стало в світі. Тут зараз росте руда осока, а весною стоїть вода й приземляються дикі гуси, що летять на північ.

Отака ця долина, де я часто колись бував, потім перестав — літ на двадцять. І тепер побоювався, що давні враження цієї долини більше не повернуться. А вони повернулися, і я відчув те саме, що й завжди, хоч і не зміг нічого ­сказати.

×