У дитинстві хотілося плакати, коли бачив старого діда. Думалося, що той скоро помре. Рідного діда я просив розказувати про війну. Думав, якщо він пережив її, то житиме ще довго.

Дід про війну говорив неохоче. Усі оповідання закінчувалися розповіддю, як баба зустрічала його. Разом з іншими жінками щодня ходила на станцію і виглядала поїзда. Туди йшла весела. Поверталася плачучи. Інколи брала в походи мою матір — тоді ще 6-річну дівчинку.

— Доню, коли прийде наш батько?

Мати відповідала незмінно:

— Як буде дощ.

Однак ні діда, ні дощу не було. А потім у вересні пустилася ціла злива. Рідня не наважилася йти. Коли мостилися спати, хтось постукав у вікно. У своїй гімнастерці дід промок до нитки.

Трохи старшим замість дідів я почав жаліти інтернатівських дітей. Інтернат — за 300 метрів від моєї школи. Коротко стрижені у незмінних вельветових костюмах і черевиках на три розміри більших, ці хлопці були грозою району. Могли відібрати гроші або набити. Але, коли я уявляв, що вони ростуть без матері — хотілося плакати із жалю.

— У них навіть немає діда, який би розказав про війну, — думалося.

Класичного інтернату в Тальному давно немає. Тепер це оздоровча школа. У середу там відкривають меморіальні дошки. Двоє колишніх випускників загинули на Донбасі.

Сучасні діти — у вишиванках. В урочистий момент директор зриває тканину з табличок. Коли всі розходяться, роздивляюся. Та, що ліворуч, впадає у вічі. Коротко стрижений, шустрий хлопець — типовий інтернатівець. Напис "Дмитро Дібрівний". Загинув біля Хрящуватого на Луганщині.

Не знаю, за чим перед смертю найбільше жалкував Дмитро: за любов'ю, яку не додали батьки, за нормальним одягом, на який не спромоглася держава, чи за дощем, якого не послав йому Бог?

А може, він би врятувався, якби чув дідові оповідання про війну?

×