Весною я сплю, як дитина. Інша справа — зима.

Щовечора вирішую одну й ту ж проблему — вигнати чи лишити кота? Надворі мороз. Котяру шкода. Але спати не дасть однозначно. Тому постановляю вигнати. Відчиняю двері й кидаю у сніг. Вкладаюся. За кілька хвилин починаються сумніви: "Куди кіт піде в таку холоднечу? Я лежу в теплому ліжку, а він мусить шукати собі притулок?"

Уявляю, якби мене хтось вигнав на мороз. Запалюю світло, вдягаюся і йду надвір. Кілька хвилин кискаю щосили. Ліонель вискакує з-за рогу хати. На кухні кидаю йому кілька кубиків корму й укладаюся із чистою совістю. Кіт приходить за кілька хвилин, стрибає на крісло. Довго чешеться і зрештою засинає.

Прокидаюся о четвертій ранку, бо котяра стрибає на груди й починає товктися. Так проситься на вулицю. Відчиняю нове німецьке вікно "Рехау". Раніше, коли було старе, звичайне, кіт міг пошкрябатися знадвору в будь-який час. Тепер я його не чую. Тому вхід і вихід — суворо регламентовані. Ліонель із почуттям власної гідності ступає на підвіконня. Останнім у вікні зникає його пухнастий хвіст. Я не витримую процедури й випихаю кота силою. Зачиняю вікно. Падаю на ліжко й намагаюся одразу заснути. Але сон перебито. Кляну Ліонеля й обіцяю більше ніколи не лишати його на ніч.

Якось сон зморив так сильно, що не мав часу на котячий церемоніал. Зачиняю вікно, але механізм не спрацьовує. Від думки, що посеред зими не зачиняється вікно, прокидаюся миттєво. Притискаю сильніше — марно. Кілька секунд роздумую. Повторюю спочатку. Знову відчиняю вікно. Кіт нарешті висмикує свого хвоста й біжить геть, мов оглашенний.

Протягом наступних двох днів не з'являється. Я не знаходжу собі місця. Вечорами бігаю на кінець вулиці. На третій день помічаю Ліонеля на горіху. Вище нього на сухій гілляці — сусідська кицька. Весна знову застала мене зненацька.

×