Недавно з АТО повернувся мій знайомий Андрій. Був там півроку. Служив у Маріуполі, додому дзвонив раз на тиждень.

Розійшлися з ним років 10 тому. Тоді моя мама повернулася із заробітків. Ми хотіли купити невеличку квартиру. Грошей було небагато, тому розглядали варіант комуналки. Допомогу запропонував Андрій. Він працював міліціонером. Ходив у званні капітана.

– За ваші гроші навіть двокімнатку можна купити, – якось сказав загадково. – Є в мене на приміті одні алкоголіки. Тільки там халепа – двоє неповнолітніх прописано. Ще треба буде трохи витратитися – їх виписати.

Цей варіант ми відкинули одразу.

– У мене своїх двоє. Я ж не засну. Для чого мені брати гріх на душу? Від чужих дітей відбирати, аби своїм дати? – пояснила мама.

– Я ж думав добре діло зробити. Не хочете – як хочете. На цей варіант багато бажаючих знайдеться. Ще й за більші гроші.

Після того Андрій перестав бути нашим другом. Квартири ми так і не купили. Від спільних знайомих чули, що Андріїв добробут усе покращувався. Він розширив поле діяльності – не тільки квартирами займався, ще й "справи" закривав. Дослужився до майора.

Після повернення з АТО він постійно мовчить.

– Щось думає. Все про якусь стареньку бабку з Маріуполя розповідає. На службу не повертається, а гроші то треба. Ціни ростуть, заощадження закінчуються, – бідкалася його дружина.

На службу Андрій не повернувся – написав заяву на звільнення.

– Не хочу, не буду і не просіть, – сказав. – Не піду більше в ментуру. На війні побачив, скільки серед нас сволоти.

×