– Збираюся в Москву, позич гроші на квиток, – телефонує Альона.

Ми знайомі більш як п'ять років. Якось півдня в черзі стояли до лікаря – розговорилися, обмінялися телефонами. Тепер Альона дзвонить, коли щось треба.

Вона сама виховує хлопців-близнюків. Із чоловіком розбіглися, бо "випивав, робити не хотів". Отримує допомогу як мати-одиначка. Та основне джерело доходу – старша сестра. 10 років у Москві няньчить чужих дітей, своїх не має.

– Дітей на море б звозити, а фінанси поют романси, – жаліється Альона. – Катька фірмових речей назбирала. Але не може передати – на кордоні не пускають. Каже: "Из-за вашей гребаной Украины дети страдают. Придумали то Майдан, то АТО".

Гроші позичила, але попросила передати Катьці, що Україна –

не грьобана.

До Москви квитків не було, Альона їхала з пересадкою у столиці. У купе познайомилася з киянином.

– Розлучений, дружину з двома коханцями застукав. Казав, якби з одним, то простив би. Списав би на слабкість. А з двома – то вже розпуста, – розповідає Альона, коли повертає борг. – У Міші душевна травма. Після розлучення батька поховав, за ним – маму. Моїм хлопцям планшет подарував. Казав, свого такого шибайголову має. От тільки жінка з ним побачення не дає. Зараз у відрядження поїхав. Через півроку повернеться. Нас до Києва забере.

Альона більше не дзвонила. Через три місяці випадково на вулиці зустрілися. Я поспішала на роботу, вона – теж.

– Щоранку до церкви сюди ходжу – свічку за здоров'я Міші ставлю. Він у Луганську, в АТО. Аби тільки до Катьки не дійшло. Тобі кажу, бо ти Катьки не знаєш.

×