– Мамо, давай будемо бавитися. Ти – сепаратист, а я – з батальйону "Ай-ай-айдар", – син 4-річний Володя намагається правильно вимовити назву. – Ставай до стіни, я тебе буду розстрілювати, – бере до рук іграшковий автомат.

Кажу чоловікові, щоб більше при дитині не дивився теленовин. Їх можна переглянути в інтернеті. І щоб насильницьких іграшок не купував.

– Надто рано він знає, що таке вбивати. І зовсім не знає, що таке любов.

– Але ж любові так мало. Тим більше, коли навкруги – смерть, труни, вінки, – каже чоловік.

За останні півроку ми не перестаємо ходити на похорони. Чорні траурні речі – на видному місці в шафі. В листопаді помер дід чоловіка по маминій лінії. На початку січня не стало сусіда. Потім у кращий світ відійшла мама подруги.

– Збирайся, дідусь помер. Сьогодні о пів на дев'яту, – в одну з недавніх серед телефонує чоловік із роботи.

Каже, не стало татового батька. Бабця залишилася сама. В селі, де жили, їх вважали зразковою сім'єю. Ніколи не сварилися, усе робили за взаємної згоди. Виховали двох дітей – свекра та його сестру.

– Коли донька Катруся померла, здавалося, що здурію. Але Іван мені допоміг пережити. Думала: як мене не стане, то як він буде? А тепер як мені без нього жити? Іван сниться мені, кличе до себе, – казала вдова.

Бабуся померла за тиждень – у середу зранку, о пів на дев'яту.

– Так виглядає справжня любов. І як у казці: померли в один день, – сказав священик. – У цих смертях – щастя.

Чоловік мене не слухається. Коли на кухні готую вечерю, з Володею дивляться новини. На екрані – сюжет із похорону загиблого бійця.

– Його убив сепаратист? – доноситься дитяче запитання.

– Він помер із любов'ю. До рідної землі, – пояснює чоловік.

×