У понеділок увечері в інтернеті переглядаю практичні поради психологів, як не ображатися. Останнім часом друзі натякають, що стала надто дратівливою. ­Навіть на жарти реагую гостро.

У перерві між мудрими порадами йду на кухню пити чай. І раптом – через вікно бачу, як на наш балкон летить велика кам'яна брила. За нею – ще одна, і ще. Живемо в польському ­будинку, де вхід по балкону в кухню.

"Це землетрус, і ми загинемо – перше, що видає мозок. ­Надії, що вдасться вижити під завалами столітнього будинку, немає. – Слава Богу, що 5 хвилин тому пішла мама. Вона залишиться живою. Чоловіка ще немає з роботи. Видно, йому також судилося жити. А як же Володя? – у безпам'ятстві хапаю 2-річного сина. – Як його врятувати? Третій поверх".

П'ять хвилин тому пішла мама

За вхідними дверима чути голоси сусідів. Двері відчинити не вдається – їх придавило брилою. Розумію, що частина балкона з четвертого поверху впала на наш. Дзвоню на гарячу лінію міської ради. Там обіцяють передати повідомлення в рай­адміністрацію. Годину ніхто не приходить. Телефоную знову.

– Як нікого не було? Нам сказали, що виїхала комісія, але нічого аварійного не побачила.

Після повторного дзвінка прибігає начальниця жеку з головним інженером.

– Я вас розумію, але нічим допомогти не можу – грошей нема. Внесемо вас у план на ремонт у наступному році, – каже старша. – Ви – щаслива, маєте потужного ангела-охоронця. У цей час могли йти балконом. А тут без жертв обійшлося. На майбутнє – будьте обережні. І, може, кудись дитину відвезіть.

Я плачу. Але намагаюся ні

на кого не ображатися.

×