— Одесса не потерпит, чтобы ее сынов жгли, как в Хатыни, — каже 60-річна Ганна Цибульська. 2 травня керує панахидою на Куликовому полі в центрі Одеси. Торік цього дня під час сутичок і пожежі в місті загинули 48 людей.
Куликове поле оточене міліціонерами. Між деревами натягнуті червоні стрічки, кожні 10 м — стоїть патруль. Вхід до середини — повз рамки металошукачів. Пускають усіх, але просять вивернути кишені та сумки.
Торік на Куликовому полі три місяці простояло наметове містечко антимайдану. 2 травня його активісти напали на футбольних уболівальників, які йшли маршем. Сутички переросли в масові безлади. Розлючений натовп прийшов знести містечко антимайдану. Його мешканці поховалися в Будинку профспілок. З обох боків полетіли займисті суміші. Спалахнула пожежа. 42 людей задихнулися чадним газом, загинули у вогні або впали з висоти, коли намагалися врятуватися з палаючої будівлі. Шістьох до того вбили.
Напередодні травневих вихідних місцеві патріотичні організації, "куликовці", мерія та міліція домовились, що акції відбудуться в різних місцях і одночасно. Погодились обійтися без політичної символіки.
З самого ранку містом їздять озброєні патрулі на броньовиках.
— Все боятся, чтобы такое не повторилось, — каже Ігор Герман, 65 років. — Одесса всегда была неспокойным местом. У нас живут разные национальности. Вроде уживались, но всегда были терки. Плюс порт и бесшабашность. Но то, что было в прошлом году — это ужас.
Вранці синьо-жовтий прапор, намальований на огорожі Будинку профспілок, затягують чорною тканиною. Вивішують фотографії загиблих. На всіх знімках підписи — "жертвы хунты". За годину збираються близько 500 людей. Переважно літніх. Квіти кладуть під огорожею. На декоративні дерева в'яжуть чорні стрічки. Накривають поминальний стіл: вино, хліб, масло й печиво.
— Мальчики сгорели из-за того, что спасали женщин, стариков и детей. Сюда прибежали с Греческой, сказали, что правосеки идут убивать. Никто не верил. А они действительно зашли с трех сторон. Людям ничего не оставалось, как бежать в дом, — каже Макар Старостін, 45 років. — Одесситы вышли сказать: мы так больше жить не хотим. А их убили.
Стоїть стійких запах серцевих ліків — валеріанки й корвалолу. Багато хто плаче, коли підходить до огорожі з квітами. 70-річна Олена Мазоцька намалювала картину в пам'ять про загиблих. На ній зображені люди у вогні й напис "Одеса Хатинь". Вішає її на чорне полотно.
— В Одессе никто не просил сделать Россию или Новороссию. Требовали, чтобы нас услышали. Западная Украина захотела, чтоб ее услышали — сделали Майдан. А как только мы захотели — людей поубивали, — каже жінка. — Люди здесь разные были: кто-то хотел в СССР, кто-то — в Россию. Я хотела справедливости. Вот всю жизнь разговаривала по-русски. А теперь даже платежки за коммуналку приходят на украинском, которого я не знаю. А какие цены там — просто капец.
— Вы сюда за коммуналку пришли разговаривать? Бл… дь, тут люди погибли, а бабки, как всегда, — о комуналке, — каже худий бородань. — Надо мстить.
— Молодой человек, вы кто такой и почему здесь? Хотите правды — идите в армию. Неважно в какую — там всегда правда, — відповідає Олена Мазоцька.
До чоловіка підбігають двоє міліціонерів. Беруть попід руки й відводять, за кілька хвилин відпускають.
Від металошукачів чути крики. Чоловік у затертому піджаку відмовляється зняти георгіївську стрічку. З нею міліція не пускає.
— Я всю жизнь ее носил — и сейчас не сниму. Дайте пройти, — пробує проштовхнутись повз кремезного силовика.
— Дед, тебе что — не ясно: без политической агитации договаривались, — відповідає міліціонер. — А ленты только в 2008 году начали носить. Тебе 20 лет?
Чоловік спльовує. Кидає на асфальт дві гвоздики. Йде в бік зупинки. Стрічку ховає до кишені перед тим, як сісти в маршрутку №132.
На місці панахиди в небо запускають чорні кульки й білих голубів. Мітинг закінчується.
До натовпу прямує жінка у синьо-жовтій сукні. За руку тримає 5-річного сина. За 10 м позаду неї йдуть троє спецназівців із кийками. Один із них пильно стежить за жінкою з дитиною.
— Что ж ты, с…ка, без ребенка не пришла? Прикрилась им. Думаешь бить тебя никто не будет? — шиплять їй у спину жінки. Чоловіки мовчки проводжають поглядом.
— Власть не хочет расследовать, кто виноват. Посадили в тюрьму только наших ребят, а из правосеков и западенцев — никого. Но Бог их накажет. Одессит все помнит. И настанет наш черед и справедливость, — каже жінка в чорній хустці.
Запитую, як її звати.
— Фамилию не скажу, а то меня СБУ заберет. А так — Роза Ивановна.
Квіти до Будинку профспілок несуть упродовж дня. Викладають ними доріжку завтовшки з півметра.
4 
35413
Коментарі
10