20-річний Михайло народився в Єкатеринбурзі, 21-річний Олексій — у Моздоку, Артемові 22, він із Слов'янська-на-Кубані, а Дмитрові — 23, він із Владикавказа. Ще є хлопці з Чити, Норильська, Улан-Уде. На перший погляд, їх ніщо не об'єднує. Але спільне все ж таки є — місто N, N-та окрема мотострілецька бригада.
Донедавна всі вони служили там за контрактом. Ще в грудні-січні викладали в соціальних мережах спільні знімки з частини. Та два-три тижні тому все змінилося. І ось двоє товаришів по службі без знаків розрізнення обіймаються на площі Горлівки. Сидять на броні дорогою до Дебальцевого. Третій кадр — із деенерівським танком, що застряв в окопі — головною пам'яткою на в'їзді до зруйнованого Вуглегірська.
На війну вони потрапили після 20 січня, коли на Донбасі поновили активні бойові дії. Логіка воєнних дій останнім часом проста: на виконання бойових завдань виїжджають ті, хто вміє воювати. Вирішують їх і відходять. А в захоплений населений пункт, у комендатури й на блокпости зустрічати журналістів заступають місцеві ополченці, які охоче розповідають про шахтарське минуле. У якийсь момент можна вирішити, що на війну з "хунтою" дійсно піднялися винятково місцеві.
Після захоплення Дебальцевого лінію фронту в черговий раз "вирівняли". Не виключено, що досягнуту в Мінську угоду про перемир'я тепер частково виконуватимуть. Доки комусь не спаде на думку, що самопроголошені республіки не можуть існувати без Маріуполя, Артемівська чи Лисичанська. Тоді у військових частинах по всій Росії знову активізуються "політруки" з розповідями, як важливо допомогти волелюбному Донбасу проти агресії Заходу. Жодного примусу — лише добровольці.
3 
35413
Коментарі