— На Донбас поїхала з Майдану, разом із друзями. Це ще був не "Айдар" — просто однодумці. Батальйон отримав назву 27 травня на честь першого бою в Новоайдарі. Річка Айдар там протікає, — розповідає 22-річна Вікторія Дворецька із селища Гребінки на Київщині. 10 місяців воює на Донбасі.
За освітою Вікторія — менеджер зовнішньо-економічної діяльності. Спершу воювала в розвідроті. Була поранена, контужена. З липня шукає і вивозить тіла загиблих. Має звання молодшого сержанта. За документами Вікторія — начальник польової лазні. Спершу була оформлена як діловод тилу.
— У нашому підрозділі було шестеро жінок. Одна з них — це Надя Савченко. Таких, як вона, дуже мало. В травні були з нею на дні народження в спільної знайомої з Майдану. Казала: 8 Березня для мене не свято, для мене свято — День ВДВ. Скаржилася, що на війну посилають не навчених дітей. Учила хлопців. На першому шикуванні вони обурювалися: чого це нами жінка командуватиме! Змінили думку, коли брали місто Щастя. Надя в бою вела за собою, абсолютно нічого не боялася.
Спершу не мала зброї. На 200 осіб були 68 автоматів. На пости ходили по черзі, мінялися ними. 15 червня мені привезли зброю. Командир групи Женя Войцехівський на прізвисько Чех повіз на стадіон і навчив стріляти. Для мене війна почалася 18 червня. Перший раз була в бою, коли між тобою і ворогом відстань — 4 метри. Наша група розвідки складалася з п'яти осіб. Мали зачистити територію під Луганськом у гольфклубі. Влаштували засідку. Щоб, коли піде противник, могли попередити людей, які стоять за нами. Своє завдання виконали. 2 години 40 хвилин тримали оборону. Попередили про наступ ворога групу Наді Савченко, керівництво. Один наш БТР проїхав трохи далі й потрапив під обстріл. Надя Савченко вирушила забирати поранених, із шістьма бійцями потрапила в полон. Мене поранило осколком у ногу, контузило. Досі відчувається. Постійно болить голова й нудить. Тільки дурний не боїться на війні. Страшно, коли б'є артилерія. Тоді писала рідним прощальну есемеску, але зв'язок не ловив. Думала про маму й сестру. Що не хочеться їх кидати, щоб вони не переживали.
Наша база була в селі Половинкіно в Луганській області. Жили в наметах посеред посадки біля колишнього ковбасного цеху. Хлопці зробили дерев'яний душ. Коли милася, побратими Камаз і Гуцул стояли з кулеметом охороняли, щоб ніхто не зайшов. Як треба було купити прокладки, нас із дівчатами возили в Старобільськ. Переодягалися в цивільне. Камаз мене оберігав, як дочку. Йому близько 50 років. Наші ліжка були поруч. Коли піднімали по тривозі, зав'язував мені берці, бо не вміла. Стояв зі мною на посту. Його син служить у ФСБ. Мабуть, досі не знає, що батька вбили. Вони перестали спілкуватися з початку Майдану. Решта хлопців ставилися, як до сестри. Приходили поплакатися, пожалітися, що дружина покинула або рідня не розуміє. Ніхто не приставав, бо мала хлопця. Його вбили.
Наряд на кухні — це найважче. То не жіноча робота. На другий день маєш страшну крепатуру. Чоловіки допомагали. Казали: краще ти мене на своїх плечах винесеш пораненого, ніж зриватимешся на кухні.
Місцеві спершу до нас нормально ставилися. Потім з'явилися провокатори, які могли начепити шеврон "Айдара" і п'яними ходити по вулиці, магазинах. Ставлення змінилося. Привезла в якесь село медикаменти. Одні дякували, а інші звинувачували, що вчора по них із танка стріляла.
Психологічно важко було, коли на початку дзвонила мама. Сварила. Казала, що я її не люблю і не жалію, раз пішла на фронт. Як це так: я ж дєвочка! Так шкода її було. Але й друзів шкода, з якими пройшли Майдан. Потім мама змирилася. Найважче стало, коли почали помирати однополчани. Першого не стало Камаза, тоді Сергія Рябухина, Рустама Хамраєва. Важко перейти рубіж, коли всі живі, і коли їх поруч із тобою вже немає. Пам'ятаю, сидимо на кухні, куримо. Заходять, кажуть про перші смерті. У мене сльози на очі навернулися. А Чех мені говорить: плакати не можна. У житті буде про що згадувати й поплакати. А зараз це треба пережити і йти до кінця. З липня минулого року, після загибелі Чеха, почала займатися "двохсотими". Їздила на передову в Лутугине, Георгіївку. Тижнями не спала. По чотири доби могла не митися. Зрозуміла, що в свій підрозділ вже не повернуся. Бо нікому там не довіряю. Доводиться забирати жахливо скалічені тіла — без голови, рук. Чоловіки не витримують довго на такій роботі, зриваються. А я вже більш як півроку цим займаюся. На фронті керую всіма машинами — "УАЗом", "таблеткою", "Спринтером". Зараз в мене "Нива". Загиблі іноді сняться. Зриваюся серед ночі, кудись біжу. Страшно, що вже нічого не страшно.
Жінкою відчула себе 8 Березня. Тоді вперше за рік зробила манікюр і пофарбувала волосся. Дали день вихідного.
2 
35413
Коментарі