Ексклюзиви
вівторок, 05 липня 2016 00:50

На одного нашого загиблого воїна припадає три бойовики

Автор: Ельдар Сарахман
  Військовий із позивним ”Малой” показує таксу Тапіка, яку нещодавно купили в селищі Новгородському за 100 гривень
Військовий із позивним ”Малой” показує таксу Тапіка, яку нещодавно купили в селищі Новгородському за 100 гривень

— Недавно наши сепара положили. Лежал несколько дней, никто его не забирал, — розповідає командир 43-го батальйону "Кривій Ріг" із 53-ї бригади Збройних сил України.

Зустрічає на шляху до селища Зайцеве на Донеччині, прізвища не називає. О 9:15 заїжджаємо туди зі столичними волонтерами. Комбат із водієм — попереду, в побитому чорному "Мітцубісі-Паджеро". Третину селища контролюють українські військові.

На в'їзді — блокпост. Через дорогу проходить лінія розмежування, позначена смугастими бетонними пірамідами заввишки півметра. За 20 м стоять житлові будинки. Звертаємо ліворуч, на українську територію. Дорога розбита, повільно об'їжджаємо ями.

— Сепары нас уже видят, — волонтер організації "Спільна справа" 52-річний Борис Пенчук поправляє окуляри.

Він за кермом. Зупиняємося на позиції. Солдати просять не знімати й не вказувати розташування. Праворуч за кущами — поле й терикон, що контролюють бойовики.

— Сегодня около 200 мин упало. Крыли всю ночь. 20 только к нам прилетело, — комбат підкурює. — С того террикона корректируют огонь и стреляют. А мы по ним никак попасть не можем — далеко.

В'їжджаємо у село Жованку. До війни воно входило до сільради Зайцевого. Місцева влада перейшла на бік противника. Там живуть 260 людей, зокрема 13 дітей.

На в'їзді стоїть розбита чотириповерхівка із синьо-жовтим прапором на даху. Праворуч за деревами — приватні будинки. Над двома здіймається білий дим. Палають після нічного обстрілу.

— Параллельную улицу контролируют сепары, — пояснює Борис.

На подвір'ї будинку, де стоять військові, солдат грається з кошеням. На ящику з-під патронів спить сіра кішка. Водій комбата 23-річний Олександр із позивним "Малой" підмітає у дворі шовковицю.

— Нас уночі обстріляли, — затягується цигаркою бородатий солдат у темних окулярах і кепці.

Веде за будинок. На городі серед кукурудзи — метрова воронка від міни. Дістає з неї осколки:

— Ще не заржавіли. Свіжі.

На вулиці порожньо — спека понад 30 градусів. Біля автобусної зупинки зустрічаємо 80-річну Ніну Жиданову в зеленому квітчастому сарафані й капелюсі.

— В подвале сидим днем и ночью. Хотим только, чтобы не стреляли, — розповідає. — Сил нету. До трех ночи в подвале глаз не могу сомкнуть. Вот выбили свет. Борщ, суп поставить куда? Полдома разрушено. Стреляют с 8 часов и до трех. Все можно пережить, лишь бы не стреляли. И холод, и голод. А тут никуда не выедешь. То война олигархов. Отмывают свои деньги, а холопы отвечают за все. С продуктами нормально. Гуманитарка есть Красного Креста и Ахметова. Первая хорошая, вторая — раньше лучше была, но и за то спасибо. Красный Крест получают все, а эту — кто старше 65.

У червні Ніна Олексіївна від Червоного Хреста отримала дві пляшки олії, по дві пачки гречки й рису, три — макаронів, дві банки тушонки, чотири — сардин, борошно і дріжджі.

— Хлеб испекли бы, так света нет, — зітхає. — Пенсии не приносят. Мы оформили ее в Константиновке. Мне есть, а мужу — нет. Проблема с печатями в справках переселенца. Не могут договориться, кому, как и когда ставить.

Пропонує оглянути її дім.

— Зимой ограбили. Вынесли все ценное: медали сына, награды мужа, даже диплом. Мой красный оставили, — сумно посміхається.

Ніні Олексіївні важко йти, кульгає. Заходимо у двір. У напівзруйнованому великому домі з білої цегли вікна забиті фанерою.

— Это вот прилетело, полдома разбило, — хитає головою жінка. — Собаку нашу осколком убило.

На сходах лежить худа біло-коричнева кішка.

— Тошка приболела, не кушает после обстрелов, — Ніна Олексіївна бере її на руки. Веде нас у літню кухню. Там — пічка, стіл, холодильник і двоярусне ліжко. — Наверху спит дедушка. Я не залезу, проблемы с позвоночником.

За будинком — город. Ліворуч — пасіка. Сивий чоловік у білому кашкеті піднімає кришки вуликів.

— Муж Володя, ему 88, воевал на фронте, — представляє Ніна Олексіївна. — Познакомились тут, когда из армии вернулся. Молодой красивый был. 60 лет вместе.

Чоловік недочуває, просить говорити гучніше. Дістає осколки з дірявого відра.

— Гостинцы вот недавние, — розкладає на долоні. — Пасека — мое хобби, — тремтячими руками закриває кришку вулика. — Бывший директор говорил: "Жиданов, у тебя все есть, кроме пасеки". И вот завел. Воск продаю.

Ніна Олексіївна поправляє волосся чоловіку:

— Во время обстрелов семьи пчел погибли. Многие поулетали. Это для пасечника трагедия. Володя все восстановил, некоторые пчелы вернулись. Живем огородом, дети уехали.

Біля пасіки — розвалений будиночок із саману.

— Это мы с мамой строились, когда папа на фронт ушел, — Володимир Дмитрович бере шматок саману. — У нас не дома, а хаты.

У коридорі великого будинку — вхід у підвал. Спускаємося з ліхтариком. Попід стіною на полицях — банки помідорів, салатів. Більшу частину займає "ліжко" — на ящики кинули матраци та ковдру. Є лампочка.

— Дом сынулечка строил, старался, а все побило, — Ніна Олексіївна веде у кімнату зі свіжим ремонтом, але без вікна. — Еще и ограбили. Как военные сменились, так вот и начались грабежи. Сейчас хорошая смена ребят, помогают нам.

Наостанок обіймають і просять приїздити ще.

На дорозі стоять два джипи. Обабіч — озброєні військові. Під деревами натовп обступив 54-річного Павла Жебрівського, голову Донецької військово-цивільної адміністрації. За його спиною помічник у зеленій кепці нотує у блокноті.

— По воді — буде координаційний центр, щоб дали дозвіл на відновлення, — каже Жебрівський. — З нашого боку є, з того — немає. Вирішуємо. По пенсіях — я ставив завдання вас зареєструвати в інших населених пунктах. Але Рада має перепідпорядкувати Зайцеве у Бахмутський район (контрольований Україною. — ГПУ). Переносимо пропускний пункт у Майорськ. Тоді проблема з проїздом відпаде. За місяць зробимо.

Люди підходять до помічника губернатора.

— Я в цьому году даже не вирощую птицю, — каже 35-річна жінка без двох передніх зубів. — А в том году в мене її було много.

— Надя, зрозуміло — проблема з кормами, — говорить невисока білявка.

— Як тільки перенесемо пропускний пункт, Надь, то вирішимо і це, — обертається Жебрівський. — Взимку газ буде.

— Ви нас зустрічаєте краще, ніж минулого разу, — завершує помічник. — Значить, ми щось зробили.

Люди далі кричать і не розходяться.

— Раніше Зайцеве підпорядковувалось Горлівці, — каже Жебрівський. — Зараз — між небом і землею. Я об'їжджаю сіру зону, де немає влади. Є приблизно 15 населених пунктів, де слід дати чарівного пенделя кому треба. Військова ситуація загострена, особливо в промзоні Авдіївки й Бутівки. Путін тисне, щоб ми пішли на його план. Ескалація — на рівні серпня 2015-го. Ні про яке відведення великокаліберної зброї не йдеться. Але якщо хтось думає, що ми сидимо, аби нас убивали, то помиляється. На одного нашого загиблого припадає троє з того боку. Тільки нам кожного шкода, а у них — "бабы еще нарожают". Хлопці дають дуже адекватну відповідь там, де гинуть їх товариші.

— Кожну ніч ми під обстрілами, — каже 51-річна пенсіонерка Людмила з короткою рудою зачіскою.

Прізвищ люди не називають, бо на боці бойовиків живуть родичі.

— Перша проблема — виїзд, — продовжує жінка. — Нас не пропустили до Микитівки. Їздимо, бо там — родичі, батьки, діти. Більшість мотається за продуктами. Тепер потрібен пропуск, а за ним треба їхати до Артемівська. Друге — немає світла. Третє — два тижні без води. Колодязі майже висохли. Без газу сидимо від початку війни. Вугілля і дров немає. Зиму чекаємо з жахом. Лікарі бувають раз на п'ять місяців, а по ліки треба їхати і шукати. А вік наших людей — старше 60 років. Цвинтар — на тому боці. Не дай Боже хтось помре, ховати ніде. Школа — теж. Діти рік учаться дистанційно. На наступний у нас четверо першачків, їм треба вчитель. Сміття нікуди дівати. Мобільного зв'язку немає.

— Мы с мужем без средств существования, — махає рукою 48-річна Галина, невисока повна брюнетка. — Работали на железнодорожной станции, она закрылась. Пенсионер может хоть пенсию переоформить. А нам остается огород и гуманитарка. От войны не отдыхаем. Только на Пасху было затишье. Привозили батюшку, детей со Львова. А так — вечно в напряжении. Днем огород, ночью — подвал. Дрожишь, молишься, пьешь валерьянку.

— Внучку четыре месяца не видела, она — в ДНР, — Людмила витирає сльози. — Поселок наш в закуточке. Отрезан от мира. Многие не знали, что есть такая Жованка. А когда-то была цветущая. Жили и радовались.

Повертаємося до військових. Вони роздивляються привезені волонтерами приціли. Дякують. "Малой" приносить щеня такси.

— Купили в Новгородському, — гладить собаку. Той умощується на руках і висовує язика. — Підросте — навчимо сєпарів гризти.

О 13:30 їдемо до військових. Позиції бойовиків у полях Зайцевого видно, як на долоні. Поряд стоять житлові будинки. З окопів нас зустрічає смаглявий хлопець, каже — снайпер. Військові забороняють знімати горизонт.

— Покажете, а к нам потом прилетит, — пояснює сивий боєць у зеленій кепці.

Пригинцем підходжу до бінокля. Один будинок у селищі досі горить.

— Це ми поцілили, — каже смаглявий боєць.

— Там мирні є?

— Які там люди? Це сєпари скрізь облаштували позиції. Ми їх бачимо. За цю ніч один-один. Вони в наш будинок попали, ми — в їхній.

З окопу вибігає чорне цуценя. Боєць веде його годувати.

— Ночью начали обстрел. Мы сепарам хорошо насыпали. Трижды просили перемирия, — командир 43-го батальйону дивиться у бінокль.

Зараз ви читаєте новину «На одного нашого загиблого воїна припадає три бойовики». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути