— Хлопці в Авдіївці вірили: коли я біля них, бої затихають. Бувало, дзвонили й казали: "Наточко, приїжджай, щоб ми хоч поспали трохи". І я їхала знову, — каже волонтерка 36-річна Наталія Дзюба-Прилуцька.
— 93-тя бригада була дуже стомлена, — додає. — Хлопці служили понад рік. Ніхто не знає, в який момент може зламатися. Важливо, аби хтось був поруч.
Жінка їздить на передову кожні 10 днів.
— Авдіївку проїжджаю дорогою в Опитне, — продовжує. — Можна через Водяне, але там дорога розбита БТРами й "Уралами". Нашим бусом не проїдеш. Сильні бої почалися 5 березня. Звідти саме вийшла 93-тя бригада. Того дня зайшла до магазину в Авдіївці. Із вітрин посипалося скло. Я вийшла, сіла в машину й поїхала. 22 березня теж потрапила під обстріл. Вивозила людей через "промку" (промзона в Авдіївці, де розташовані позиції українських військових. — ГПУ). Вибухи чули крізь закриті вікна. Була сильна гроза. Кажуть, артилерія в дощ не стріляє. Це — неправда. У мене зламалися двірники. Ще в Опитному почали працювати великокаліберні кулемети, гранатомети. Перед нами їхав ЗІЛ за пораненими. Вирвалися з-під обстрілу за ним і потрапили під гранатометний уже в Авдіївці. Боялася за людей в авто, а не того, що скалками січе машину. Зі мною були двоє волонтерів і двоє військових. Витискала 120 кілометрів без фар. Коли скалки влучали, кричала: "Це болото! Без паніки! Не звертайте уваги".
Не панікую під час боїв. Куди збиралася, туди і їду. Головне — тиснути на газ і не зважати на ями й колеса.
Розкажіть про недавню поїздку до Авдіївки.
— Була там три дні. Повернулася 26 травня. Є позиції, куди мало хто добирається. 23‑го і 24‑го тривали бої. 24-го на позиції "Зеніт" нас обстріляли з гранатометів і мінометів, стрілецької зброї. Вона — ще далі за промзоною. Ми якраз сідали в машину вранці.
22 травня їхали промзоною. Стрілкотня була страшна. Гатили з чого тільки можна. ОБСЄ ми побачили наступного ранку. Виїжджали з Костянтинівки. Є пісня: "Там, де ти — там мене нема". Це про ОБСЄ.
Раніше обстрілювали вечорами. Зимою — традиційно о шостій. Тепер і серед білого дня. Шахти під Авдіївкою — другий Донецький аеропорт. Позиції зовсім розвалені.
Цього разу зі мною були іноземці — волонтери з діаспори. Ми закупили тепловізори й форму "британку". Досі вдягли не всіх бійців. Ситуація не критична, але потроху переодягаємо. Форма зношується. В Опитному ще завожу продукти бабусям. Шкода їх. Живуть на лінії фронту. Щастя, що хтось про них пам'ятає. Старенькі не можуть виїхати.
Як тримаються солдати?
— Воюють. Дуже сильні духом. Найбільше працюю зі 128‑ю бригадою. Більшість вийшли з Дебальцевого. Пройшли бої в Нікішиному, Чорнухиному. Молоді командири, по 26–28 років. З такими віриш, що Україна переможе.
Чого не вистачає на фронті?
— Оптики й автівок. Бо це дорого. Все на волонтерських плечах. Головне — оптика. Стрілецька зброя нам не допоможе ніколи. Дуже рідко Генштаб дозволяє щось потужніше. Техніка вся відведена.
Нічим забирати поранених. На "Зеніті" був один. Поки БМП з Опитного приїхала за ним і довезла до госпіталю, став "двохсотим" (загиблим. — ГПУ). Можливо, в Авдіївці машина зламалася.
Бувають дні, коли хлопці розчаровані, зникає наснага. Кажуть: "Толку тут сидіти? По нас стріляють, а ми ховаємося". Мають не тільки підставляти свої спини, а й відповідати. Увесь світ знає, що Мінські угоди не працюють. Військові з них лише сміються. Бо всі ці переговори закінчуються тут феєрверками. 5 березня як почалося — тільки набирає обертів.
Може, планують прокласти шлях на Маріуполь. А потім і на Крим. Може, хочуть відсікти шматок землі. Бо промзона — як у кишені. Тут є потужності. Коксохімічний завод Ахметова. Бої тривають, місто розбомблене, а туди ніколи не прилітає.
Як в Авдіївці живуть люди?
— Місто неоднозначне. Діти грають у футбол, теніс, малюки — у пісочниці. Харчів і ліків вистачає завдяки волонтерам і Червоному хресту. Кафе працюють. Там сидять люди. Водночас триває війна. І щодня гинуть наші хлопці.
Люди дуже різні. Я допомагала двом бабусям. Одна з Опитного, щира українка. Пригощає нас горішками. Коли армія зайняла там позиції, дуже боялася. Тікала від солдатів. Потім почали приносити хліб, молоко, дахи перекривати. Ставлення змінилося. Казала: "Бачу, що це наші — українці".
А в крайній хаті жила друга бабуся — сепаратистка сепаратисткою. Син за ДНР воює. Не виключено, що дані зливала бойовикам. Загинула під обстрілом. Знайшли на грядці, коли сніг зійшов.
Таких треба змінювати любов'ю. Допомагати. Щоб розуміли — вони не самі. Люди Донбасу — ні за кого. Подивилися телевізор і вирішили, що за Росію. Дай їм цукерку, підуть за тобою. Звичайно, продажні. Але для вирішення конфлікту найкраще допомагати їм. Робити українцями.
У тил перестала їздити
Наталія Дзюба-Прилуцька допомагає військовим із липня 2014-го. Тоді загинув чоловік її сестри, боєць батальйону "Донбас" Дмитро Кузьмін. З осені почала їздити на передову — в Піски, Опитне, Авдіївку, Красногорівку.
— Це — найгарячіші точки зараз. Одразу видно, чого бійцям бракує. Якщо треба, допоможу. Без різниці, з якої ти бригади. За три дні там проживаю ціле життя. Родина боїться і пишається. Щойно дзвонила мама. Каже: "Я знаю, що може бути". Я її заспокоїла, що повернулася і все добре. В тил перестала їздити. Бо дізналася, що привезені речі дехто відправляє в Київ.
9 
35413
Коментарі