Коли ви вперше почули про Голодомор?

4

Михайло Слабошпицький, 70 років, письменник:

— Я народився на Черкащині. Моя бабуся Настя вийшла заміж за вдівця з п'ятьма дітьми. Народила ще сімох. Голодомор пережили тільки четверо з дванадцяти. Бабуся не могла не говорити про цю трагедію. Ще до того, як я пішов до школи, водила мене по селу і показувала хати. Там жили ті, які їли людей, а там — ловили дітей.

Старі люди не боялися згадувати. Дід Антон із нашого села звозив померлих від голоду на цвинтар. Розказував, як інколи забирали ще живих, але дуже ослаблих. Скидали до однієї ями з покійниками.

Потім я прийшов у школу. Переказав почуте на уроці. Директор викликав тата — той працював керівником будинку культури. Докоряв, що неправильно виховує сина. Поширює дурні чутки. Мовляв, випадки голоду були, але винен у тому світовий імперіалізм. Батько вдома мене відлупив. Тоді запам'ятав на все життя, що про це не можна говорити.

Костянтин Лавро, 55 років, художник-ілюстратор:

— 7-річним від бабусі. Від голоду загинув брат моєї мами. Бабуся розповідала жахливі історії. Спочатку селяни їли котів і собак. Потім почали з'являтися сім'ї, які їли людей. Мама також розповідала про Голодомор. Тоді сприймав це як страшилки. Не міг повірити, що таке справді могло відбуватися.

Олексій Кужельний, 63 роки, керівник столичного театру "Сузір'я":

— Малим запитував у бабусі: що таке — Голодомор? Відповідала: "Я не хочу цього пам'ятати". Старші люди уникали цієї теми. Інколи пошепки на свята згадували знайомих, які тоді померли. Та розповідати відкрито не могли, було боляче.

Софія Книш, 69 років, художниця:

— Я народилася на Поволжі. Там також був голод. Мама розповідала, як жебраки ходили по хатах і просили милостиню. 1985 року переїхала в Україну. Тоді дізналася про тутешній Голодомор. Але відкрито про це тоді не говорили.

Мій чоловік — українець. Часто купує більше продуктів, ніж треба. Думаю, дається взнаки генетична пам'ять.

×