Фото: ФОТО З САЙТА www.ikipedia.org

Письменниця Оксана Забужко написала відкритий лист до керівництва Українського ПЕН-Центру (ПЕН — міжнародна неурядова організація, що об'єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів. — "ГПУ"). Називає Василя Голобородька з Луганська найвидатнішим поетом ХХ століття й дорікає суспільству, що про нього забули. Пропонує висунути луганянина на Нобелівську премію з літератури.

— Листа Оксани Забужко не читав. Здається, Інститут літератури мене вже вдруге подав на цю премію, — каже письменник і поет 69-річний Василь Голобородько. Він живе на околиці Луганська. Спілкуємося стаціонарним телефоном. — А Спілка письменників тільки влаштовує свої справи. Баранов (Віктор Баранов — голова НСПУ. — "ГПУ") побудував собі двоповерховий будинок, як Лев Толстой. До письменників у них руки не доходять. Спекулюють своїми хворобами. Так ми всі хворі. У мене інфаркт був. Добре, що хоч подають мене на ту нещасну президентську стипендію, а то не знаю, як на мінімальну пенсію жив би.

Я майже ізольований від суспільства. Пошти не було кілька днів. Ходити по вулицях боязно. У сусідній будинок влучив снаряд. Тільки ніхто не знає — чий. Відключили всі українські телеканали. У деяких районах води нема — привозять у цистернах.

На думку Василя Івановича, сепаратизм на Донбасі виник, бо центральна влада ніколи не дбала про цей ­регіон.

— Приїжджали високопосадовці, починали говорити з людьми російською мовою. Віддавали ці області на відкуп олігархам. Тут нема ні українських газет, ні книжок. У Красному Лучі люди голодування оголошували, вимагали відкрити українську школу — не погодилися. Тут не те що українізації не було, а навіть не відбулося дерусифікації і дерадянізації. Лишилися всі ті цінності — пам'ятники Леніну, "Молода гвардія". І новий президент заявляє, що питання культури вирішуватиме місцева влада.

Терористи, яких підтримує Москва, лякають Київ незалежними республіками чи приєднанням до Росії. Це щоб виторгувати у центральної влади ці регіони і законсервувати ситуацію. Оцим воно, мабуть, і закінчиться. Поширюють інформацію, що тут більшість населення — росіяни. Хоч насправді, в Луганській області більше українців, у Донецькій — навпіл. Тут ніколи не було ні чесного перепису, ні чесних виборів. Якби на останніх виборах голосували Крим і Донбас, Порошенко ніколи б не став президентом. Обрали б якогось Добкіна. Тож я радий, що в Україні Криму нема. Донеччина й Луганщина — це зайвий тягар. Вони завжди створюватимуть проблеми, голосуватимуть за тих ­самих.

Коли йдуть обстріли, ніхто не знає, з якого боку. Луганяни дезорієнтовані, чимало повиїжджали. У знайомого син із дружиною і дітьми виїхали, він лишився. Магазини працюють, транспорт ходить. Але люди бояться все більше. У мене квартира на першому поверсі, виглянув — під вікнами купи сміття. Викидають його з вікон, бояться пройти до сміттєвих баків.

Син письменника 31-річний Євген виїхав до Києва. Шукає роботу і квартиру.

— Він раніше був у керівництві Народного руху Бориса Тарасюка, потім відійшов від цього. Але терористи ж захопили СБУ, у них всі документи. Я лишився сам. Майже весь день сиджу за комп'ютером, дос­ліджую українські народні казки. Розгадую прихований у них зміст. Опублікував кілька статей. Якщо народжується вірш, то записую.

Тікати мені нікуди. Та й не зможу залишити тут свій архів, матеріали, бібліотеку. Продавати квартиру даремно — ціни впали вдвічі.

"Донбас обдарував Україну дивовижним поетичним голосом"

Проект "Новоросія" цілеспрямовано підготовлявся Росією через багаторічну, послідовно здійснювану "деукраїнізацію" так званого Юговостока. Коли в Луганську торік відкрилась була українська книгарня, її закрили одразу ж, як тільки вона виявилася комерційно успішною і власник необачно похвалився, що "міф про непопулярність української книжки на Сході розвіяно". Паралельно у ЗМІ накручувався мем "двох Україн", "проросійського Донбасу". Така інформвійна не могла лишитися без наслідків. По трьох місяцях війни на Донбасі — ніхто з українських журналістів не спромігся не те що відвідати в Луганську і взяти інтерв'ю в одного з найвидатніших українських поетів ХХ століття — Василя Голобородька, а бодай би поінформувати громадськість, чи він там іще живий. У свідомості пересічного українця поета Василя Голобородька — нема, "зачищений", вкупі з усім його німим-непочутим — приреченим на мовчазне страждання — українським Донбасом. Зате часу й місця на "Донбас ненавидить усе українське", в інформ­просторі й далі з подостатком. Зрозуміло, що в образ "антиукраїнського Донбасу" поет формату Голобородька не вписується. Як не вписувався він свого часу і в УРСРівські ідеологічні лекала, і тому ні в радянській, ні в пострадянській Україні належного йому місця на літературному Олімпі так і не посів. Гадаю, саме час нарешті виправити цю велику історичну кривду. Моя пропозиція: щоб Український ПЕН-центр ініціював номінування Василя Голобородька на Нобелівську премію з літератури. Україна відкрила б, яким дивовижним поетичним голосом, за всі свої німі муки, обдарував її Донбас.

Оксана ЗАБУЖКО, з відкритого листа до Українського ПЕН-Центру

×