– Что вам надо? Где ваше удостоверение? – мало не лізе битися жінка років 40.
18 липня по обіді вона стоїть біля Українського дому в Києві. Години зо 2 тому голодувальники, які протестують там проти мовного закону "регіоналів", повідомили, що припиняють акцію.
– Ненормальная, – чую за спиною від тієї самої жінки, доки розмовляю з учителькою української мови Зінаїдою.
Повертаюся і запитую, чого їй треба. Беруся пояснювати: нетактовно встрявати у розмову й ображати людей. Жінка кричить, що вона – "киевлянка" і "понаехали здесь". Відстоює право російськомовних говорити в Україні російською. Кажу, ніхто їй цього не забороняє.
– Та зрозумійте: сонце, вона перегрілася, – заспокоює мене хлопець, що стоїть поряд.
Відвертаюся і йду до метро. Дорогою нервово перебираю слова жінки. Подумки лаю всіх, хто живе в Україні, а державної мови знати не хоче. Вирішую: хто б не звертався до мене російською, відповідатиму державною. Кому треба – зрозуміє.
– А вы не подскажете, как пройти вот сюда? – виводить із роздумів хлопець у червоній футболці.
Тицяє пальцем у карту. Там маркером намальований маршрут від вулиці Глибочицької до річкового вокзалу. Всі написи – українською.
Кажу, що йому краще повернутися й сісти на трамвай. Пропоную пройти до кінця вулиці зі мною, а там – зупинка. Хлопець округлює очі, мовчить.
– Ви не тутешній? – цікавлюся.
– А что такое "тутешній"? – перепитує 15-річний Артем.
Запитую, звідки він приїхав.
– Я с Урала. До вечера буду с дедушкой в Киеве. Он остался в кафе, а мне разрешил погулять.
Більше не запитує нічого, бо "не понимает украинский". А я не хочу розуміти російську після того, як наслухалася образ від російськомовних. Так і йдемо мовчки.
– Трамвай стоїть. Швидко перебігай дорогу, бо не встигнеш, – кажу Артемові.
За кілька секунд він сидить у трамваї. Таки справді: кому треба – зрозуміє.
3 
35413
Коментарі
158