Двоє в залі на українському кіно – це "Звичайна справа". Можна й без лапок. Якщо перевірити за кількістю проданих квитків – не підтвердиться. У "Кінопанорамі" проектор вмикають, коли продали щонайменше три. Адміністратор каже, що так було й на попередньому сеансі.

З Вікою бачимося рідко, зате завжди на культурних подіях. Коли постала потреба щось їй передати, приурочили зустріч до перегляду українського фільму. В Києві встигли подивитися його в останній день показу. Держкіно обіцяло повозити стрічку ще по екранах областей і районів. А організатори навіть уперше в історії України зазіхнули окупити виробництво. Це скільки ще показів має бути за такої відвідуваності?

Пригадую з сьомого класу викладачку української мови та літератури Емілію Теофілівну. Розповідала нам, як із проголошенням незалежності всі раділи з очікуваного відродження. На тій хвилі за українську мову раділа і її знайома росіянка, яка все життя працювала у кіновиробництві. Щоправда, казала: "Вот жаль только, кино не будет". Наш 7-А слова росіянки сприймав, як і подавалося, – з обуренням і сміхом. Але з роками цей випадок корениться в моїй голові все міцніше. Напевно, вона знала ще щось.

×