1 квітня в аеропорту "Бориспіль" затримали 56-річного Петра Мельника, екс-ректора Національного університету державної податкової служби України. Його звинуватили в хабарництві. 9 серпня торік Мельник утік з-під домашнього арешту й виїхав за кордон. У середу Печерський райсуд столиці змінив міру утримання: із домашнього арешту — на звільнення під 22,8 млн грн застави. Поки заставу не внесли, екс-ректор перебуває у слідчому ізоляторі.
— Я дуже чекаю брата, — каже 58-річний Олександр Мельник, брат колишнього ректора. За його паспортом Петро Мельник виїхав з України. — Він же сидить у каталажці. Як випустять — накрию стіл.
Олександр Володимирович виходить із двору на вул. Озерній у місті Ірпінь під Києвом. Цю вулицю називають хутором Мельників. Поряд стоять хати Олександра та двох його сестер.
— Знаєте, хто його підставив? Я чесно скажу — Арбузов, Клименко і Захарченко (екс-віце-прем'єр, колишній міністр зборів і доходів та екс-міністр внутрішніх справ. — "ГПУ"), — Мельник спирається на свій чорний джип "Фольксваґен", натягає шкіряного картуза. — Це банда, якої вже тут нема. І по всій Україні майдани утворилися через них. Брат в Америці жив. Я з ним по тєлєфону говорив. То такий хлопець, шо попробуй ше його спіймай. Канєшно, він хотів вернутися. У першої дружини там він не жив, у неї ж чоловік є. Тут із рідною не можна жити, а ше з чужою.
В Олександра Мельника дзвонить мобільний — звук курантів.
— Все одно брата звільнять і оправдають, — сідає в машину. — Він чесно трудився, дорогу зробив. Попробуйте щось зробіть при тій банді. Зараз вернувся, бо банда потікала. Нашо йому вносити заставу? Його треба отпустити так. Ця банда поіздівалась над ним і надо мною. Я вам розкажу, як взятку дають. Торік звонить Петро: "Саша, через 15 минут тебе будуть брать за взятку". А я кажу: "Не може буть, я ні з ким не договарювався". А я — директор заводу "Ірпіньмаш". Через 15 минут заходить до мене дівчина: "Я хочу заплатити за оренду". Так заплати у касу, кажу. — Нє-нє-нє, хочу вам. Витягає гроші, тре мені об руки — й тікать у мужський туалєт. За нею ввірвалися 15 чоловік, оділи мені наручники. Так і з Петром зробили. В чому його вина?
За будинком Олександра Мельника стоять двоповерхівки сестер. Під зеленим дахом — Лідії, під червоним — Олени. З останньої втік Петро Мельник. Навпроти будинків зупинилися дві сусідки.
— Бачу, в Мельника морда стала більша, чим була. Вчора показували, як його в Борисполі спіймали, — відчиняє хвіртку 63-річна Ганна Костянтинівна у брудній вовняній кофті, кімнатних капцях і хустці. — Каліфорнію оставив і вернувся.
— Він утік від Олени через ліс. Там траса рядом. Відтоді Мельники ні з ким не общаються. "Здрастє" сказали, закрилися і всьо, — підходить поштарка 51-річна Світлана. — Про них не скажу нічого — ні хорошого, ні поганого. Раніше Олександр тримав кабана і корову. Уже нема. Бо після втечі Петра в них пожар був, сіно згоріло.
— Коли Петро строїв брату і сестрам ті хати, ми з чоловіком там сторожували, — продовжує Ганна Костянтинівна. — Приходить раз, поважна птіца. Глянув, що я хожу, і каже хлопцям: "Дайте їй 20 рублів". Тіпа ми ніщі. Хоч би 20 доларів дав, скотина. Він тут не живе. У нього у Дмитрівці (сусіднє село. — "ГПУ") вілла на три етажі, в Києві три квартири.
— Але він багато хорошого зробив, — перебиває її поштарка. — Мій син Валєра закончив його академію, остався там прєподаватєльом. Взяток із нього не вимагали, вчився на бюджеті.
— А ше обідно, що він напік 15 тисяч пасок, а нам не дав, — кричить Ганна Костянтинівна.
— Так він же оддав на свій округ, своїм помагає. У тебе депутат Ольга Олєніч, вона плювать на тебе хотіла, — перебиває її Світлана.
Біля зупинки в центрі Ірпеня переходить дорогу 63-річний Віктор Сидоренко. Іде до Податкової академії.
— Мельники тут, як царьки, купили все місто. Петровий син Максим був замом мера, тепер гендиректор у автокооперативі "Машторфі". Сестра Олена там голова правління, Ліда — головбух, Лідин син — юрист. Раніше там робили до тисячі чоловік, а щас — 20–30. Понакупляли екскаваторів, кранів, вантажівок, самосвалів. Здають їх в оренду. Сам Мельник у Києві жив. Має ще хату в Дмитрівці й тут один будинок.
Показує на триповерховий дім із білої цегли на вул. Паризької Комуни, 26б. До нього під'їжджають велосипедами двоє чоловіків, відчиняють хвіртку кам'яної огорожі. У дворі видно підстрижений газон, фарба на лавці полущилась.
— Цей будинок стоїть на балансі університету Податкової служби України. Як якісь дєлєгації приїжджають, то їх тут селять. Мельник тут не жив і зараз ніхто не живе, — каже 57-річний Василь Володимирович. — Ми приїхали ремонтірувать поламані двері. Я Петра Володимировича знаю давно. Він непоганий чоловік. Багато зробив для університету. Поліклініку поміг достроїти, закупив обладнання, хорошу дорогу через Романівку зробив. Але хто в нас не бере і не дає? Якшо не даси на лапу, питання не рішиш. Усі про це знають, і всім надоїло. Тому й Майдан виник.
Подвір'ям університету йдуть двоє студентів-другокурсників.
— Мельник нам нравиться, — каже один. — Веселий, зі студентами нормальний. До нього не треба йти, як до чиновника. Можна просто поговорити, як із нормальною людиною. Взятки брав, але кому то мішало? Людина має знання — поступить, не може розумом узяти — платить. Це ж непримусово. Я поступив без грошей.
Через дорогу двоє студентів купують піцу в кіоску.
— Та випустять нашого Мельника, — кажуть. — А шо? Мужик тут усе отстроїв. Взятки брав, і шо тут такого? 23 міліони в нього нема. Але він заплатить трошки менше другим людям і вийде.
2 
35413
Коментарі