"Роками платив податки, а як прийшлося воювати, держава дала іржавого автомата"

 

— Життя постійно зводило з абсурдною державною політикою. Питання тендерів відсутнє, розкрадання коштів увійшло в звичку, хабарництво сприймають як належне. Кругом відкати, нереальні податки. Народ виживає, — каже 39-річний Артур Шешеня. Три місяці стояв на Майдані. Коли розпочалася війна на Донбасі, залишив роботу в іноземній будівельній фірмі, пішов воювати. Балотується в народні депутати по округу №122 на Львівщині.

Чому вирішили йти в народні ­де­путати?

— Наша країна — це великий потяг. У ньому люди платять податки, як за проїзд. Та чомусь усі тиснуться в одному товарному вагоні, що позаду потяга. Всі решта — купейні й СВ — зайняли "Межигір'я", дачі генералів, вілли олігархів, маєтки чиновників, їхній проїзд безплатний.

Здавалося, що я все життя платив на армію, дороги. Та коли прийшлося воювати, за свої гроші мусив купити мундир. Держава дала лише іржавий автомат. Подекуди такі дороги, що в ямах сховатися можна. Ідеально, коли в країні все працює, і ніхто не знає, хто виконавець.

З чого починати? Є шанс щось змінити?

— Закони в нас непогані. Всі проблеми держави — в судочинстві. Відсутня незалежна судова система. Судді не несуть відповідальності. Якщо приймають помилкове рішення, їх, як мінімум, треба звільняти й не давати шансу поновитися. Якщо доведено, що суддя навмисно прийняв хибний вирок — це вже має бути кримінальна відповідальність. Якщо суди працюватимуть чесно, проблеми вирішаться самі. Боятимуться красти й генерали в армії, і чиновники, які виділяють гроші на дороги. Такому судді буде неважливо — олігарх ти, депутат чи простак — отримаєш справедливе рішення.

Ви мали гарну роботу. Що спонукало долучитися до АТО?

— Чоловіки мають воювати, коли їх державі загрожує небезпека. Можна зароб­ляти мільйони, мати хороший дім і спокій, але коли хтось хоче забрати в тебе твою землю, миритися з тим не можна.

Страху за життя не було?

— Ні. Ця небезпека чекала мене на Майдані. Поїхав туди одразу після вбивства першого протестувальника Сергія Нігояна. Неможливо було сидіти і спостерігати за цією несправедливістю. Так і тут. Дивлячись на смерті по телевізору, ти вмираєш швидше, ніж на війні.

Що найбільше вразило на фронті?

— Безглузді накази, застаріла зброя, замість техніки — хлам. Це все напіврозвалене ми лагодили й так воювали. Наш 25-й батальйон "Київська Русь" рятували спонсори-волонтери. Вони привозили обладнання, деталі до машин, їжу й одяг. Це проблема, коли люди готові віддати життя, а за нього держава не ладна навіть відкрити склад зі справною технікою. Захотілося зламати цю систему. Та для цього потрібно мати реальні інструменти в руках.

×