Феноменом Майдану став бум довіри. Цього чи не найбільше бракує нашому суспільству. Образно кажучи, ми три місяці їли чорну ікру ложками.
Окрім комендантів і сотень самооборони, Майдан був хаотичний — не мав ні формальної структури, ні єдиної системи управління. Всі співпрацювали й допомагали одне одному завдяки взаємній довірі. У грудні 2013 року людина, яка бачила мене кілька разів, дала пакет із грішми — близько тисячі британських фунтів від діаспори. Попросила передати "кому треба" — на лікування поранених після побиття 30 листопада. Я знав, кому треба, і передав. Звідки меценат знав, що я не втечу з грішми чи не здам його міліції? Просто знав. Таких епізодів тоді було море.
Майдан не міг би існувати, якби ми не навчилися покладатися на малознайомих людей. Цим принципово відрізнялися від антимайдану — умовної спільноти, яка протистояла Майдану і намагалася зберегти статус-кво режиму Януковича.
Навколо головної людини в державі існувала "cім'я" — коло недовіри, а залежності. Механізми узалежнення були різні — страх, гроші, посади, амбіції. На всіх рівнях діяв принцип — можеш покластися лише на людину, яка від тебе залежить. Інакше вона обдурить. Я їм не заздрю — жити й нікому не довіряти є дуже страшно.
Довіра до інших, напевно, мала свої негативні наслідки — щось крали, щось пропадало, десь під маскою майданівського побратима ховався провокатор чи політичний кар'єрист. Кажу "напевно", бо мало тоді про це думав. Та й у масштабах Майдану, сотень тисяч маленьких взаємних довір, шкода від цього була мізерна.
Взаємну довіру від Майдану успадкував волонтерський рух. Людина йде до крамниці, купує теплі шкарпетки й кладе до скриньки незнайомим волонтерам. Розраховує на те, що ці шкарпетки передадуть змерзлому солдату на Сході. Внутрішня радянська людина саркастично шепоче на вухо — "сп…дять". Можливо. Але громадянин ризикує — нехай із 10 пар шкарпеток до фронту доїдуть дев'ять. Це краще, ніж нічого.
Політики отримали від суспільства значно більший кредит довіри, ніж заслуговували. Згадайте результати виборів 2014-го.
По двох роках констатуємо — нема довіри. Мало того, що її немає між суспільством і державою. Гірше, що влада не навчилася довіряти. Навіть навпаки — успадкувала підходи попередників. На всіх рівнях лишилися старі кадри, керовані та прогнозовані. Разом із ними повернулися найогидніші практики домайданівських часів — наприклад, у Дніпропетровську на святкування Дня свободи й гідності вигнали бюджетників.
Не думаю, що це зрада. Порошенко, скоріш за все, хоче зберегти керованість держави в умовах війни. Тому використовує систему, яка працювала до нього. Будувати з нуля нову, засновану на довірі, не ризикує.
Але під час Майдану всі бачили протистояння цих двох моделей, зокрема в умовах, близьких до війни. Довіра виявилася виграшною стратегією. Система ж, заснована на грошах, страху, насильстві та залежності, зазнала поразки, обвалилася і поховала свого творця.
Отар ДОВЖЕНКО, "Українська правда"
4 
35413
Коментарі