— Когда хоронили Аню, продолжались бои за Саур-Могилу. От нашего кладбища это километров 10. Дочку убили двумя выстрелами, когда шла договариваться о переезде в столицу. Молоденькая была, 29 годочков. Сиротами остались трое деток. Тело искали неделю. Нашли в морге соседнего города Снежного. Были раны возле сердца и легких. Тогда много людей так погибали. Во время прощания с Аней рядом разрывались снаряды. Молилась — хоть бы живой добраться к внукам. Я у них одна осталась, — каже 57-річна Ірина Скобло з міста Чистякове (колишній Торез. — ГПУ) Донецької області. Влітку 2014-го з онуками 11-річною Лаурою, 6-річною Діаною, 3-річною Веронікою та сестрою Риммою Григорян, 55 років, переїхали до столиці.

Із батьком дівчат Ганна Скобло жила в цивільному шлюбі. Отримувала допомогу як мати-одиначка. Чоловік пішов із родини після народження третьої доньки.

— Думали, їдемо на два тижні. Планували перечекати той жах і повернутися. До Києва добиралися кілька днів об'їзними шляхами. Дівчата в дорозі підхопили лишай. Попали в лікарню, — продовжує Ірина Данилівна. — У столиці я оформила на них опікунство. Перші виплати отримала в листопаді. До того жили на пенсії та волонтерську допомогу.

Рік мешкали у притулку благодійної організації "Місто щасливих людей". Переїхали до Центру соціально-психологічної допомоги на вулиці Каштановій, 6. Його відкрили влітку торік. Заселили 27 людей із Криму та Донбасу.

Центр розташований на другому поверсі. Розділений на три частини. У кожній є кухня, ванна з душем, пральна машина. Один із цих блоків зачинений. У двох інших живуть переселенці. Займають шість кімнат. Тут свіжий ремонт. Стіни пофарбовані в бежевий колір. Встановлений бойлер. Опалення немає. Взимку грілися електрообігрівачами. Температура не піднімалася вище 10°C.

— Договір ніхто не підписував. Домовилися, що поживемо півроку. Якщо за цей час не знайдемо нового житла, зможемо лишитися ще на певний період. У грудні призначили нового директора центру — Людмилу Крупчинську. Вона одразу заявила: "Всі — у вільне плавання. Починайте життя з чистої сторінки". Мовляв, приміщення нежитлове, затратне в обслуговуванні, — додає Римма Данилівна. — За півроку з дев'яти сімей лишилися чотири. Решта з'їхали. Мати з дочкою повернулися в Волноваху. Друга сім'я — під Зайцеве. Жінка з онкохворим хлопчиком і ще одна з дочкою без ноги, недужою на рак, ­орендували квартиру в Києві. Весною в нас забрали морозильну камеру, сушку для білизни. Заборонили користуватися другою пральною машинкою. Мовляв, економте.

Жінки з дівчатками мешкають у двох кімнатах по 6 "квадратів". На книжкових полицях стоять портрети загиблої матері. На стінах — їхні малюнки та фотографії.

— Сподівалися, що власники будівлі підуть нам назустріч. Бо нового житла знайти не вдається. Пробували найняти квартиру через брокерів, знайомих, волонтерів. Та щоразу, як чули, що ми — переселенці з трьома дітьми, відмовляли. Готові були прийняти в помешканнях за 5,5 тисячі гривень, за 7. Таких грошей у нас нема, — каже Римма Григорян. Вона підробляє посудомийкою у столичному кафе.

— Соціальні служби дали контакти центру в Житомирській області. Але там не було вільних місць. Потім — телефон оздоровчого комплексу біля Житомира. Вартість проживання — 300 гривень на місяць разом із харчуванням. Та заїхати туди можна лише на три місяці. А восени куди повертатися? У Нікополі готові прийняти переселенців. Однак там складна процедура поселення. Рішення приймають на засіданні міськради. Житло надають на півроку.

— За два роки ми тут звикли, — каже Ірина Скобло. — Дівчатка ходять у школу, дитячий садок. Складно постійно переїжджати. Вони тільки чують про це, починають плакати. Питають: "Бабусю, нас і звідси виганяють?"

Діти тікали від війни. Утратили матір, дім. Старша Лаура стала замкнута. Середульшу три місяці возили на консультації до психолога. Як тільки про маму згадає — навзрид. У дитячому садку все 8 березня проплакала. Діти були з батьками, а вона — сама. Коли вручали подарунки мамам, розгубилася. Не знала, кому нести. Менша Вероніка нарешті знову почала говорити. Коли дізналася про смерть Ані, схопилася за голову й голосила. Після того за півтора року жодного слова не вимовила. Лише показувала пальчиком у небо, що там мама живе.

— Приміщення переселенці мали звільнити ще в лютому. Але вони не налаштовані на діалог. Хочуть жити тільки в Києві. Просять гуртожиток або інше недороге помешкання. Та зараз таких пропозицій немає. Договір з нами вони укладати не захотіли. Бо там були б чітко вказані терміни проживання. Ми пішли їм назустріч, — каже 52-річна Людмила Крупчинська, керівник Київського центру соціально-психологічної допомоги. — У лютому в центрі мешкали 11 дітей. Дозволили сім'ям лишитися до кінця навчального року. А тепер вони хочуть жити тут постійно.

Приміщення на Каштановій, 6 є комунальна власність Деснянської райадміністрації. Воно не належить до житлового фонду. Тому не маємо права поселяти людей на тривалий час. Оренда закінчується 5 серпня. Продовжувати її адміністрація не хоче. Планують відкрити там дитячий садок.

Варіантів житла для переселенців в Україні багато. У Житомирі за 2–3 тисячі гривень можна зняти хорошу квартиру. У Кіровоградській області переселенців запрошують на роботу й надають житло. Є місця у Нікополі, Павлограді на Дніпропетровщині. У Дніпрі — вільні квартири в модульних містечках. Плата з особи — 150 гривень на місяць.

7035 гривень опікунських на трьох онуків отримує щомісяця Ірина Скобло. Ще родині виплачують 2400 грн допомоги як переселенцям.

3 родини мешкають у Київському центрі соціально-психологічної допомоги. Перша — мати з сином. Вони бачили, як на Донбасі снаряди розірвали людей. Жінка має психологічну травму. Друга сім'я — баба й мати із 8-річним сином-­аутистом. Хлопчика влаштували в інтернат. За рік навчився вітатися і говорити. Третя родина з Криму з шістьма дітьми.

Договір полегшить життя обом сторонам

— Відстояти свої права у суді мешканцям центру на Каштановій не вдасться. В Україні немає законодавчої бази, на яку могли б посилатися переселенці в подібних ситуаціях, — каже юрист громадської ініціативи Восток-SОS Богдан Мельникович.

— Місцева влада має забезпечувати внутрішніх переселенців житлом на шість місяців, за законом. Людям слід підписувати договір із власником помешкання. У ньому вказати термін проживання та умови. Були випадки, коли їх поселяли ледь не у хлівах. Із договором це можна оскаржити. Підписаний документ полегшить життя обом сторонам. Власник матиме офіційні підстави вимагати від переселенців з'їхати через ­півроку.

Державних програм для довгострокового проживання переселенців немає — тільки пільгові кредити для будівництва житла в сільській місцевості.

×