— Не думала, що в 46 ­років мене хтось називатиме ­зайкою й бусинкою. Дев'ять років заробітків зруйнували нашу сім'ю, — каже лучанка 46-річна Мар'яна Панащук.

У листопаді торік вона розлучилася з чоловіком Романом, 49 років.

— Ми розписалися у вересні 1995-го, — розповідає Мар'яна. — Через півроку я народила двійнят Діму й Соню. Після родів довго відходила. Дітей допомагала глядіти свекруха. Своєї квартири не мали. Жили в Роминої матері. Вона овдовіла в 37 років. Після смерті чоловіка переключилася на сина. Йому приділяла більше уваги, ніж онукам. Спочатку мене це бісило, а потім звикла. Займалася дітьми. Коли вийшла з декрету, більше часу мала на роботу. Свекруха готувала їсти, прибирала в домі.

Мар'яна в коричневій куртці. Білявка, нігті нафарбовані фіолетовим лаком.

— Із Романом у нас траплялися кризи. Жили в трикімнатній квартирі. Коли починали сваритися, він зачинявся у своїй кімнаті. Могли місяць жити, наче квартиранти. Через день додому приходив п'яний. Проблеми почалися 2006 року, коли Рома поїхав на заробітки в Москву. Додому приїжджав раз на чотири-п'ять місяців. Ми не стали жити краще. Гроші, які він привозив, можна було й тут заробити. Вмовляла його залишитися й працювати вдома. Що то за сім'я, коли ми два-три рази на рік бачимося?

Я відчула, що в нього в Москві хтось є, — каже Мар'яна. — Не може нормальний чоловік півроку жити без сексу. Свекруха просила не накручувати себе. Коли приїхав у жовтні ­2011-го, сказав: діти виросли, нас більше нічого не зв'язує. Коли поступлять в університет, я подам на розлучення. Пробувала з ним говорити, а він не хоче. Сказав, що там має іншу. Свекруха мене намовляла: "Завагітній. Як народиш йому хлопчика, він точно тебе не кине". Відповіла: ні, я в такі ігри не граю. Якщо в нього там є інша, то пузом його зупиняти не буду.

— Мати наше свідоцтво про шлюб сховала, щось йому нашептала. Повернувся в Росію, розлучення відклали, — розповідає Мар'яна. — Через рік діти поступили в Київ. Відвезла їх, у гуртожиток поселила. Вертаюся назад поїздом, а в моєму купе сидить чоловік. Заговорив до мене перший. Запитав, куди їду. Я мала вийти в Луцьку, а він їхав до батьків у Ковель. Мені тоді було 43, він — на шість років молодший. У Києві працює педіатром у приватній клініці. Поїзд рушив, до нас ніхто не підсідає. Він узяв нам чаю, відкрив коробку цукерок. Говорили до першої ночі. Постіль мені застелив. Каже: "Вам о шостій ранку виходити. Боюся, що просплю. Дайте свій телефончик".

Так у моєму житті з'явився другий Роман. Боялася йому зізнатися, що чоловіка теж так звати. Він розлучився в 29 років. Після того сім'ї не мав. Дружина мала проблеми з наркотиками. Терпів, лікував, але вона знову бралася за своє. Подала на розлучення, виїхала до батьків у Брест. Подзвонив мені через два дні. Спитав, як добралася і чи з дороги відпочила. Перші два місяці не могли наговоритися. Щодня висіли на телефоні по дві-три години.

Рома запитав, чому я терплю, чому сама не подам на розлучення. Боялася бути розлученою жінкою після 40. Жили з ним на два міста. Бачилися двічі на місяць. Коли приїздив до мене, знімали на вихідні номер у готелі.

Торік у вересні повертаюся додому з роботи, а під будинком "швидка". Піднімаюся на другий поверх, а в моїй квартирі двері навстіж. У свекрухи був інфаркт. Забрали в лікарню. Через тиждень мені розказала, що Роман із Москви подзвонив. Сказав: "Мамо, можеш мене привітати. У мене син народився". Вона думала, що мене це уб'є. Але я сприйняла новину нормально. Тоді свекруха мене попросила: "Маша, дай йому розвод". А в мене як камінь із пліч. Через тиждень Роман приїхав. Думав, я плакатиму й у ноги йому падатиму. Не сказала до нього ні слова. Подали заяву на розлучення. Через місяць нас розлучили. Не було за що судитися. Бо нічого разом не нажили. Як прийшла, так і пішла з його дому з однією сумкою. Ідемо від загсу, а він каже: "Хочу тебе попросити, щоб ти за мамою наглядала. Можеш у моїй квартирі жити, скільки хочеш. Але коли мама помре, я її продам".

Іду й думаю: як можна було стільки років прожити з таким? Я паспорт у руки — й на ­вокзал. Їду до Роми в Київ. Він зустрічає з квітами, везе до себе на квартиру. Ми два дні святкуємо моє розлучення. Коли проводжає додому, каже: ­"Зайка, переїжджай до мене. Ти мені потрібна". Їду й не знаю, що робити. У Луцьку лишилася тільки робота й свекруха. Кажу їй: "Мамо, я маю поїхати. У мене там нове життя". Вона зрозуміла. За нею наглядала сусідка. 17 січня свекрухи не стало. Рома привіз свою нову жінку. Вона молодша за мене, але чогось уся голова сива. Я до нього не підходила. Після похорону поїхала в Київ.

Донька й син живуть із нами, — говорить Мар'яна. — Романа татом не кличуть, але від нього в захваті. Добрий, надійний. Я в Києві влаштувалася продавщицею. Але ні я, ні він більше в загс не хочемо. Штамп у паспорті мене щасливою не зробить. Не треба боятися почати все спочатку. Для мене розлучення стало початком нового життя.

×