— Сама сюди з Луганська приїхала. На обрубки ніг вдягла протези. По дорозі один зламався. Та я його обв'язала трапками, скотчем і якось дошкандибала, — каже 73-річна Анна Воронцова з Луганська. Має ампутовані кінцівки. До столиці вона приїхала в середині червня. Поселилася у притулку для біженців, що організувала громада церкви "Еммануїл". Він розташований на покинутій частині заводу, недалеко від метро Видубичі. Нині тут живуть 182 людей, з них 53 — діти.
Табір огороджений парканом. За ним на мотузках сохнуть рушники, футболки, дитячі штани і шорти. Анна Воронцова сидить в інвалідному візку перед входом до ангара. У ньому поставили ліжка для переселенців.
— У Києві зразу поїхала на Комарова, 7, де біженців реєструють. Там сказали: шукайте самі житло, — жінка мружить очі на сонці. Від'їжджає вбік і ховається в тінь. — Добре, що мала телефон брата по церкві. Він направив у цей лагер.
У Луганську сестра осталася. Вона вже геть стара і больна. Сама єлі до туалета дойти може. У її хаті вже половину криші знесло, всі вікна вибило снарядами. Я хочу додому вернуться і спокійно віку дожить. А то у войну родилася і на старості знов война застала. Моя квартіра поки ціла.
Анна Павлівна розвертає візок, заїжджає в ангар. На вході висить дошка з оголошеннями. На одному написано, що дитячий лікар прийматиме завтра з 13.00 до 16.00, на другому пропонують вакансії різноробам. При вході близько 10 тренажерів, за ними розстелений матрац, на якому граються діти. Навколо розкидані кубики, конструктори, машинки та ляльки. Двоярусні ліжка стоять у чотири ряди. Всі пронумеровані, збоку від проходу забиті листами ДВП.
37-річна Ангеліна з Донецька заносить із вулиці чистий дитячий одяг і складає в сумку. Приїхала сюди 27 червня із матір'ю 77-річною Валентиною Захарівною, донькою 7-річною Аліною і сином Марком, 3 роки.
— Когда начали бомбить аэропорт в Донецке, а над самим домом летали самолеты, дети прятались под кровати и боялись высунуться, — Ангеліна сідає на пластиковий стілець. — Я працювала на металургійному заводі, взяла відпустку за свій рахунок. Чоловік залишився. Теж на цьому заводі працює, хоче трохи грошей заробити. Сильно переживаю за нього, по 100 разів на день дзвоню. Маму насильно посадила в поїзд і вивезла. Для неї цей переїзд став стресом — перестала орієнтуватися, усе забуває. Щоранку питає: а чого ми не дома?
Донька цього року має йти до школи. Та не знаємо в яку. У Донецьку сказали, що у кращому разі навчання почнуть у листопаді, а в гіршому — школи цьогоріч взагалі не працюватимуть.
Їжу для переселенців готують на вулиці під парканом. Тут стоять два столи і польова кухня. Поряд — п'ять 20-літрових каструль і питна вода в бідонах і пластикових пляшках.
— Уже месяц здесь живу, — 74-річна Валентина Павлівна зі Слов'янська чистить огірок. Сідає на стілець, шкірками протирає обличчя. — Якраз під бомбардування попала. На моїх очах сусідку осколком убило, а я встигла в підвалі сховатися.
У нас же було курортне місто з лікувальними озерами і грязями. Люди на костилях приїжджали, назад ішли своїми ногами. А сепаратисти один одного вбивають і викидають тіла в озера. Своїми очима бачила, як вони у тій воді плавали.
Разом із сином приїхала сюди. Він зразу на роботу влаштувався на цьому ж заводі. Допрацює до 1 серпня і додому вертатимемося.
Кухар 37-річний Антон Мельничук з Артемівська виносить зі складу 12 банок курячої тушонки. Ставить на стіл.
— На ужин будет картошка с тушенкой, — Антон відкриває і пересипає консерви в каструлю. — Наварю 50 літрів, щоб усім вистачило. Через день із напарником готуємо. Цілий день від плити не відходжу. Тільки наварив сніданок, уже треба за обід братися.
Продукти для біженців зберігають у великому наметі. Частина підлоги заставлена домашньою консервацією — банками з помідорами, огірками, компотами. Поряд на купу складені мішки з рисом, пачки вермішелі, цукру, гречки та пшона.
— Продукти привозять волонтери і прихожани церкви, — розповідає Олександр з Алчевська, 34 роки. У таборі чергує на складі. — Люди несуть усе підряд: іграшки, одяг, памперси, консерви, тушонки, крупи, муку. Недавно хтось привіз 100 мішків рису.
Чоловік бере дві 3-літрові банки компоту, несе в їдальню. Тут на стіні висить аркуш із розкладом харчування. Поряд від руки біженці пишуть побажання щодо меню. Просять "много мяса", "котлет и тефтелей", "жареной рыбы" и "не ложить в кашу маргарин".
— Годують нормально, — каже Олександр. — М'яса не дають багато. Та це не страшно, бо вдома ми взагалі його не їли. Якщо розглядати це, як літній відпочинок, то умови цілком прийнятні.
230 тисяч людей залишили домівки через збройні протистояння на Донбасі. Такі дані оприлюднив прес-секретар агентства ООН у справах біженців Ден Макнортон. 100 тис. осіб із зони конфлікту переселилися в інші райони України, за його словами. 130 тис. перетнули кордон з Росією.
За звільнення з полону заплатив 20 літрів бензину
Підприємець 27-річний Олексій Прєлов із Краснодона на Луганщині місяць із дружиною живе в таборі для переселенців. У рідному місті займався антикварним бізнесом.
— Решили бежать после того, как я побывал в плену у ополченцев, — Олексій погладжує чорну бороду. — Взялися з товаришем знімати ролики про те, що відбувається в місті. 19 червня вийшли на чергові зйомки. Встигли зняти, як центром проїхали танки з ополченцями. За ними — якась машина, зупинилася. Вийшли троє здорових хлопців. Забрали в нас усі речі, посадили в машину й відвезли у якийсь підвал. Там казали: "Знаем, что вы корректировщики. Всех тут расстреляем". А ми навіть гадки не мали, що це слово означає.
Тримали два дні. Ні їсти, ні пити не давали, туалету не було. Вибратися з полону допоміг хлопець із Чернівців, який найнявся до ополченців заробити грошей. Казав: тепер тільки почав розуміти, що роблю. Я попав і назад дороги немає. Знаю, що мене вб'ють. Хочу перед смертю добре діло зробити. Замовив перед командиром за нас словечко. Той погодився відпустити. За це попросив купити 20 літрів бензину. Як опинився на волі, взяв квитки на поїзд і втік із міста. Весь свій товар склав на складі й закрив на ключ. Поки що ополченці до нього не добралися. Якщо і знайдуть, він їх не зацікавить, бо на таких речах не розуміються.
2 
35413
Коментарі