— Во снах все время вижу себя на ногах. Иногда снится инвалидная коляска. Она стоит рядом только для того, чтобы могла присесть, если сильно устану. Утром просыпаюсь и кажется, что я — ходячая, — говорить 34-річна Ірина Мітіна. Раніше вона займалася важкою атлетикою. Сім років тому потрапила в аварію. Отримала перелом хребта і розрив спинного мозку.
Двері квартири Ірини Мітіної відчиняє її доглядальниця Тамара. Запрошує на кухню. Ірина сидить на тренажері посеред кімнати. Ноги прикріплені до педалей, що повільно крутяться.
— В аварію попала випадково, — розповідає Ірина. Вона в білому спортивному костюмі. Довге чорне волосся зібране у хвіст. — Того вечора зупинилася в подруги Насті. Вона та ще одна дівчина збиралися на дискотеку. Попросила за компанію з неї поїхати. Я мала недобре передчуття. Але погодилася.
Коли поверталися назад, сіла на заднє сидіння і заснула. Прокинулася від сильного удару. Побачила, що лежу в купі брухту. Хотіла повернути голову, але не змогла. Відчувала, що в мене зламана шия. Дівчата почули мій голос. Настя взяла мене за руки й сильно потягнула. В ту мить у спині щось тріснуло. Від різкого болю я знепритомніла. Пізніше медики казали, що не можна було чіпати. У мене зламався хребет. А подружка порвала мені спинний мозок.
Ірина замовкає. Нахиляє голову вперед і кілька хвилин мовчить, ніби збирається із силами.
— У лікарню одразу ж приїхали мама і мій теперішній чоловік Слава, — продовжує жінка. Живе в цивільному шлюбі з 41-річним В'ячеславом Довганем. — На той час він був моїм тренером. Перед аварією планували їхати на чемпіонат України з боді-фітнесу. Знала, що він мені симпатизує, але не надавала цьому значення. Ми були просто добрими друзями.
Щоб хоч трохи продовжити мені життя, треба було багато грошей. Коли лікарі дізналися від мами, що їх немає, сказали: "Тоді забирайте тіло й замовляйте катафалк". Слава відповів: "Іра буде жити. Я зроблю все для цього".
За перший місяць в реанімації довелося заплатити 30 тисяч доларів. Для цього Слава продав квартиру. Згодом розпрощався з машиною і збув усю техніку.
Лежала в реанімації чотири місяці. Потім відірвався тромб, і я знову туди потрапила.
Чотири дні лікарі нікого до мене не пускали. Весь час кололи наркотики, аби спала. Слава зміг прорватися. Лікарям щодня платив по 100 доларів, щоб дозволяли кілька годин побути зі мною. В якому я стані, медики мені не казали. Але коли відходила від чергового наркозу, чула, як медсестри перешіптувалися: "Шкода дівчину. Ніж усе життя так мучитися, краще взагалі не жити". Єдиною радістю був Слава. Якось спитала його, чи помру. Він відповів: "Якщо хочеш жити, чому маєш померти?" Після його слів повірила, що виживу.
У лікарні Ірина була півроку.
— Потім медики сказали, що більше навіть за гроші мене тут не триматимуть. Ніби в них колись лежав такий пацієнт шість років і помер.
Слава об'їздив майже всі київські лікарні. Ніде не хотіли лікувати таку тяжку хвору. Але він знайшов новий медцентр, куди мене взяли.
Там не було ніякого обладнання. А мені потрібно було кожні п'ять хвилин відкачувати рідину з легень. Батько Слави знайшов десь хірургічний насос, відремонтував його і сам робив ці процедури. Розробив для мене дихальну гімнастику, ми почали тренувати легені. Дула в трубочки з водою, надувала повітряні кульки. З часом почала самостійно дихати.
Все моє тіло було нерухоме. Слава займався зі мною спеціальною гімнастикою. За якийсь час запрацювали м'язи рук і верхня частина тіла. Медики були в шоці. Після виписки Слава забрав мене до себе на орендовану квартиру. З того часу живемо разом.
За вікном темніє. Тамара вмикає світло. У люстрі горить тільки одна лампочка. Ірина дивиться в дзеркало, прикріплене до ручок тренажера. Просить Тамару поправити їй волосся.
— Переїхали в цю квартиру недавно, — каже. — Раніше жили в будинку без пандуса. Три роки не була надворі. Тут пандус є. Тепер чекаю весни, щоб виїхати. За людьми скучила. Раніше навпаки — соромилася. Думала, якщо і гулятиму, то тільки вночі. Так мене ніхто не побачить.
Насті, яка була за кермом автомобіля під час аварії, суд дав три роки умовно. Зобов'язав виплатити мені 12 тисяч гривень компенсації. Та після оголошення вироку вона зникла. Жодного разу не подзвонила. Хоча на суді обіцяла допомагати мені мало не все життя. Після аварії у мене не залишилося нікого з колишніх друзів. Віддалилися навіть ті, кого вважала близькими. Інколи через соціальні мережі запитують, як справи. Дехто обіцяє заїхати в гості, але на цьому все закінчується. Зла на них не тримаю. Можливо, в подібній ситуації вчинила б так само.
Цілими днями займаюся на тренажері. Відновилася чутливість рук і ніг — відбувається оновлення організму. Реабілітологи кажуть, що маю всі шанси пересуватися з паличкою. Але вірю, що таки зможу ходити.
Щомісяця йде 25 тисяч гривень
1000 гривень пенсії з інвалідності отримує Ірина Мітіна.
— 10 памперсів, яких вистачає на п'ять днів, коштують 200 гривень, — каже жінка. — З брудних моя доглядальниця Тамара вирізає чисте, щоб використати повторно. За квартиру щомісяця треба платити 6,5 тисячі гривень. Ще 4–5 тисяч — доглядальниці. Плюс ліки. За місяць на моє утримання йде 25 тисяч гривень. Слава зі шкури лізе, щоб заробити ці гроші. Він — тренер з боді-фітнесу, але зараз працює, де доведеться. На постійну роботу влаштуватися не може, бо там небагато платять. Та й часто йому треба бути біля мене.
4 
35413
Коментарі