— По Москве ездить лучше на метро. Уже выучил: в маршрутке 5 километров полтора часа пилить, а в подземке — 10 минут, — розповідає Олександр у вестибюлі станції метро Тверська. Він у зимовому пуховику з емблемою Якутії на грудях. Спілкуємося біля стійки зі схемою метрополітену. До Москви приїхав відпочити з невеликого якутського поселення Зарічне.
— Дома негде деньги тратить, — продовжує Олександр. У столиці він уже чотири тижні. — Через месяц возвращаюсь домой, пока тайга не растаяла. К поселку ездит автобус, но, когда начнется весна, добраться можно только на вертолете. Я как сюда приехал, думаю, ну ни фига себе люди живут. Мне, чтобы пройтись по поселку, нужно резину на ноги одевать. А здесь снег убирают, грязь. Видно, куда деньги уходят. Мы алмазы добываем, а они здесь оседают.
У столиці Росії офіційно живуть 12 млн людей. Ще близько 4 млн ніде не зареєстровані. Площа міста — 2,5 тис. кв. км, майже як Чорнобильська зона.
Москва рясніє будмайданчиками. Усюди зображення президента Володимира Путіна: на бігбордах вітає з державними святами, обіймається з ветеранами. У газетах йому присвячені перші шпальти. Більшість сюжетів телевізійних випусків новин розповідають про зустрічі глави держави.
— А что Путин плохого сделал? Страну начал поднимать. Нам в 1990-х пенсию не платили. Так папа и мама работали до черноты, чтоб нас четверых прокормить. Помню выступления Путина по телевизору — обещал, что деньги будут. И в следующем месяце они были, — розповідає продавщиця продуктового магазину на Цвєтному бульварі, у центрі Москви. Притишує голос. — Мы вступились за русских на Украине — Путин так решил. А ваш Порошенко, вместо договариваться, конфеты продает всем.
— Конфеты "рошеновские" у вас есть? — запитую.
— Нет и не будет. Не хочу продавать, чтобы за них покупали патроны у американцев.
Через акцент москвичі одразу визначають, звідки я. Більшість у розмові жаліються на родичів з України, бо після анексії Криму та з початком війни на Донбасі ті перестали спілкуватися.
— Ваших здесь много. Особенно из Западной Украины. От армии прячутся, — робить наголос на останніх словах Андрій, продавець телефонних сім-карт неподалік метро Тверська. — Украинцы запутались, врагами нас считают. Ну какой я враг — у меня родственники под Уманью живут. Теперь фашистом меня назвали.
Андрій вважає, що два народи посварили Сполучені Штати Америки і Євросоюз. Цю тезу чути від кожного другого співрозмовника.
— Российских войск на Донбассе нет. Если бы были, танки стояли бы уже подо Львовом. Может, добровольцы из России и есть, — продовжує Андрій. — Крым мы спасли, теперь за Донбасс боремся. Не чтобы присоединить, а чтобы русских людей там не обижали.
Місце вбивства опозиційного політика Бориса Нємцова на Замоскворецькому мосту встелене гвоздиками й тюльпанами. Є пару букетів із синьо-жовтими стрічками. Стоять фото політика в чорних рамках і кілька табличок "Немцов мост". Так опозиціонери пропонують перейменувати об'єкт. З нього добре видно червоні стіни й вежі Кремля.
— Да пошел ты нах…й, — спльовує чоловік із цапиною борідкою, коли проходить повз фото загиблого. — Либерал конченый.
Наступного дня імпровізований меморіал розгромлюють провладні активісти. Хоча на мосту постійно чергує кілька екіпажів поліції.
У Москві вона всюди — в метро, на перехрестях, біля торговельних центрів і парків. Автопатрулі озброєні автоматами. Вхід до метро та храмів — через рамки металошукачів. Останній теракт у підземці стався 2010-го: загинули 14 людей.
На туристичному Старому Арбаті у 3-поверхівці розташований Український національний культурний центр. На фасаді висять два синьо-жовті прапори. На першому поверсі працює магазин "Украинская книга".
— Центр работает, но сегодня никого нет. А наш книжный с 1950-х здесь. Это уже достопримечательность, — розповідає обідньої пори у вівторок Галина Ширіна, завідувачка крамниці. Вона родом із Херсонщини. У Москві 20 років. — Сейчас работаем на предзаказ. Потому что так просто люди не приходят и не покупают.
На стелажах — кілька десятків видань "Кобзаря" Тараса Шевченка. Є великі історичні й географічні атласи, книжки Андрія Куркова й Сергія Жадана. Галина Ширіна чує нашу з колегою розмову українською, переходить на неї.
— Я думала, ви з тих, що ходять сваритися сюди. Таких багато. Бачать прапори й заходять висловитися. Вже надоїло. Навіть не звертаю уваги. До українців тут ставляться двояко: тим, у кого є родичі в Україні, співчувають. Інших сприймають байдуже. Але й ідейних вистачає. Прийдуть, насруть і підуть. Чи журналісти прибіжать, втіхаря познімають. А потім розповідають, що тут фашистською літературою торгують. Зараз, правда, трохи притихло. Телебачення перестало наїжджати. Напевно, нова установка прийшла.
Увечері з вікна готелю чую, як на Арбаті вуличний музикант виконує "Той день" — пісню "Океану Ельзи".
До Санкт-Петербурга їду потягом. Квиток у плацкарті з потертими сидіннями й засмальцьованими матрацами коштує 1 тис. 400 руб. — це 575 грн. Без паспорта його не придбати.
Наприкінці березня туристів у 4-мільйонному місті невидно. На Двірцевій площі, що поряд з Ермітажем, стоять десяток карет. Коні накриті попонами з російським прапором. Неподалік торгують сувенірами. Серед купи магнітів, чашок і листівок є кілька десятків із зображенням Сталіна. Також продають футболки з портретом Путіна, "зеленими чоловічками" та "Іскандерами".
— Покупают те, кому интересно все это — Советский Союз, бывшее могущество. В основном русские из регионов, — розповідає бородань за прилавком. І підморгує. — Могу достать символику из Донбасса. Если, конечно, интересует.
Жителі Санкт-Петербурга називають місто європейською столицею Росії. Донедавна було нормою побувати на вихідних у сусідній Фінляндії — купити там продуктів чи відпочити. З початку агресії щодо України фіни видають менше віз.
— Еще год тому назад из Питера в Финляндию ездили несколько десятков автобусов каждый день, — розповідає 45-річний Олександр, 10 років працює водієм автобуса до Гельсінкі. — Финнам выгодно — мы у них опустошали супермаркеты. Туда сигареты и спирт возили. Но как только начались санкции, жизнь ухудшилась. Выросли цены почти в два раза. Даже на бензин. Коммуналка подорожала на 25 процентов. По телевизору говорят — потому что наши олигархи начали валюту из страны вывозить. Но думаю, что все это из-за Крыма, который захотел жить в России. Сейчас все деньги им отдают, ведь Украина там все уничтожила. А теперь и Донбасс кормим, поскольку ваши отказались это делать. Только начали подыматься — и взяли на плечи эти два обязательства: Крым и Донбасс.
"В Питере все так же дорого, но зарплаты — помельче"
У магазинах Москви хліб коштує 21 руб. (8 грн. — "ГПУ"), м'ясо — 300 руб. (120 грн. — "ГПУ"), найдешевший сир — 340 руб. (136 грн. — "ГПУ"). Продуктів з України немає. Більшість — із Білорусі, Казахстану й Китаю. Вибір торгових марок — по три-чотири на кожен продукт. Найбільш широко представлений алкоголь. Однією з найпопулярніших є горілка "Путінка", за словами продавців.
— Сейчас доллар лихорадит и цены подскочили. Большая часть денег идет на оплату жилья и продукты. За коммуналку — 8–10 тысяч рублей (3,3–4 тис. грн. — "ГПУ"). Продукты — до 30 тысяч (12,5 тис. грн. — "ГПУ"). Столько же — за аренду квартиры, — розповідає 26-річна Ірина. Вона працює адміністратором у готелі. Родом — із Брянська.
Середня зарплатня в Москві становить 55 тис. руб. — це 22 тис. грн.
— Питеру далеко до Москвы. Все так же дорого, но зарплаты — помельче. Очень хорошо видно на примере машинистов метро. В Москве он получает от 80 до 100 тысяч рублей (34–42 тис. грн. — "ГПУ"). В Питере — на 40 процентов меньше, — розповідає бородатий сусід у курилці хостелу. Приїхав із Казані — учитися на машиніста.
4 
35413
Коментарі