Учитель фізкультури 42-річний Володимир Донос із райцентру Гадяч Полтавської області п'ять днів пролежав між загиблими солдатами. Він служив санітаром під час війни на Донбасі. 27 серпня його частину розбили під Іловайськом. Володимир вижив, але через поранення не міг рухатися. Їв дощових черв'яків, мурах, мух. На спеці гнила прострелена нога.
Із Володимиром Доносом та його дружиною 39-річною Ярославою зустрічаємося на території Головного військового шпиталю Києва. Чоловік — в інвалідному візку. Йому ампутували ногу, бо розвинулася гангрена. Тихо вітається, стискає руки в жовтогарячих тактичних рукавицях.
— Культя болить. І нога, якої нема, теж болить, — каже спокійно. За ним на вітрі тріпоче синьо-жовтий прапор, що натягнули між дерев. — Стараюся з пам'яті викинуть усе, що зв'язано з війною. Хочу пам'ятать тільки приємне.
Володимира Доноса мобілізували наприкінці липня.
— Після підготовки до виконання завдань у серпні поїхали до Краматорська. Наш батальйон охороняв аеродром. Я був рядовим санітаром.
У ніч на 27 серпня нам видали додатковий боєзапас, сухпайок на два дні й дозволили трохи покимарити. Зранку виїхали на бойове завдання в Іловайськ. Дорогою постійно обстрілювали. Таке враження, що вони знали маршрут колони. Звернули в поле, переночували. Тільки-но почало розвиднюватися — знову обстріли. Загрузилися в машини й рушили. Десь о восьмій попали під сильний обстріл у Новоєкатеринівці. На БМП мене поранили, голеностопний сустав винесло повністю. Дірка була сантиметрів зо 5, куски кісток видно. Встиг накласти джгут і знепритомнів. Два хлопці зняли мене з броні, перебинтували. Один був неушкоджений, а в другого поранення руки й ноги, але міг ходити. Їх почали виводити з-під обстрілу, а мене залишили в посадці, поклали під деревом. Хотіли чекати підкріплення. Я сказав, щоб ішли.
Карти й навігатора не мав. Зліва і справа — поля. Я — в посадці. Днями й ночами — постійні обстріли. Уночі взагалі поряд "Гради" лягали. Біля мене лежали троє хлопців. Їх розірвало на куски снарядами.
У мене було кілька джгутів і перев'язочних пакетів. Але санітарної сумки з медикаментами на складі не видали. Ні в кого з нашого підрозділу не було індивідуальних аптечок. Мабуть, тому, що всі гроші пішли на вибори.
Сумніваюся, що зміниться щось найближчим часом. Зміниться тоді, коли повернуться ті, хто воювали. Ті люди, які тримали зброю й бачили смерть, цього не пробачать. І я не пробачу.
Я лежав, чекав, що по мене вернуться. Пить дуже хотілося. Кінець серпня був спекотний. Втратив багато крові. Був поранений лівий лікоть.
Перший день непритомнів, потім приходив до тями. Після обіду дощ пішов. Промочило мене добряче. Дощ закінчився, а сонце так і не вийшло. Лежав мокрий. Думав, за ніч помру від холоду. Практично не спав через холод і біль, тільки свідомість втрачав. У каску набрав води й залишив на наступний день. А вночі як обстріляли, в касці була земля. Пробував з неї вичавлювать вологу, але не получилось.
Помню, світає. Піднялося сонечко, висушило мене. Уночі "Гради" літали, дерева посікли і я на сонці опинився. Переповзти в тінь не було сил. Удень на сонці, а вночі дуже прохолодно. Другу ніч заснув, бо до болі звик, та й не так холодно було. Спав уривками між вибухами, снів не бачив. Залпи були через кожні 20–30 хвилин. Хоч-не-хоч — проснешся. По мене не вернулися, і я зрозумів, що хлопці не дійшли. Там усі посадки заміновані.
Води не мав, тому почав думати, звідки взяти вологу, — Володимир закурює цигарку "Кемел". — По-перше, за ніч у легенях накопичується слизь, яку зранку відкашлюємо. У носі назбируються соплі, волога. Чому її викидати? Все відкашлюється, вишмаркується — в жменю і ковтати. Волога потрібна організму, а під рукою нічого немає. Потім палкою роздовбував землю, шукав дощових черв'яків. Вони — теж процент вологи й білок. Перекопав усю землю навколо себе, скільки дозволяла дістати права рука.
Черв'яки, як і м'ясо звичайне: якщо підсолить і поперчить, смачне. У них всередині проходить тільки одна пряма кишка, а все решта — м'ясо.
Був при свідомості. Перші два дня навколо мене повзали мурахи. Потім усіх виїв. Мурахи — це хітин. Із нього організм теж може виділити білок. Вони ніякі на смак.
На четвертий день порушилася координація, організм обезводнився. Уже важко було мурашку зловити. А от мух було достатньо, бо навколо куча м'яса хлопців. І на мене теж сідали.
Їв мух. Вони — теж білок і трохи вологи. Отруїтися — найменше, чого боявся. Мухи — не отруйні, бо трупів не їдять. Мені потрібно було вижити. Діти вчаться, ще про дружину думав, яка сама залишиться. І про маму, Лесю Григорівну. Їй 63 роки.
Із собою мав джгут, олівець, маркер і невеличкий блокнот. Носив при собі. Бо коли накладається джгут, вказується час накладання. Писав у блокноті щось, але зараз не згадаю. Пам'ятаю, прощався з дітьми, жінкою і мамою.
Не знав, котра година. Розбитий на руці годинник зупинився о 6.45. Мобільний я віддав хлопцям, щоб додзвонилися до дружини. Бо там, де лежав, не було зв'язку.
Ще мав гранату РГД-5. Боявся попасти в руки чеченцям. Вони люблять знущаться над людьми, записувати відео, а тоді родичам відправляти. Якби їх побачив, то підірвав би себе і їх — по можливості. Граната там закопана залишилася.
У мене гнила нога. На третій день ще міг повернути голову й бачив, що там опариші лазять. Прибрати їх не було сил. Перші дні ногу поливав сечею, доки вона була. Це — народний метод. Порізався — попісяй на ранку.
На п'ятий день почув чоловічі голоси. Вечір, сонце на захід похилилося. Погано це пам'ятаю, бо був одною ногою в могилі. Попросив води. Дали цигарок. Сказали, що повідомлять про мене Червоному хресту й поїхали. Десь через годину повернулися з жінкою, яка піною забризкала рану і вколола анальгін із димедролом.
Привезли мені 3 літри борщу, 2 літри води, помідорів, сала й хліба. Сало й хліб залишилися нетронутими. Воду зразу випив. Тоді сказали, що Червоний хрест відмовився їхати, бо тут стріляють. Переклали мене на покривало й перенесли в старенький "Москвич". Було темно.
Дорікали, чого я прийшов воювати. Казали: краще б залишився вдома і дітей у школу повів. Так я зрозумів, що це було 1 вересня.
Відвезли мене в Старобешеве, в лікарню. Там не було ні світла, ні медикаментів. Вони зразу сказали, що не мають чим лічить. Вкололи якийсь антибіотик, глюкозу ввели й рану промили.
Приїхала ДНРівська "швидка" і відвезла в Донецьку лікарню. До мене ставилися, як до окупанта. Медсестри й лікарі казали: ти прийшов убивать наших дітей, а ми тебе лікуємо. Там кожен постраждав від війни. Медсестра розказала, що була на нічній зміні, а її будинок розбомбили. Загинули чоловік і двоє дітей.
Ногу відрізали в лікарні №9 у Донецьку. З неї вимили третину відра опаришів.
Тримали два тижні у військовому госпіталі в підвалі. Двоє чоловіків охороняли. Запитував: нащо, як я навіть сидіти не можу? Відповіли: щоб їхні не вбили мене.
Підійшли волонтери. Сказали: хоч я і з української армії, але вони помагають усім. Принесли футболку, штани, носки, костилі, щось поїсти. Лікар розказав про обмін полоненими. Їхніх 72 чоловіка повернули з полону української армії. Мене обміняли 18 вересня.
Охочі допомогти Володимирові Доносу можуть перерахувати кошти на картковий рахунок Приватбанку №4405 8823 0945 7269 на ім'я Доноса Володимира Михайловича
"Тепер я вам нерви попорчу"
Володимир Донос народився в Гадячі у родині вчителя фізкультури й медсестри. Закінчив Дніпродзержинський технікум фізичної культури, з 1990 року викладає фізкультуру в Гадяцькій спеціалізованій школі №4. Дружина Ярослава — майстер на сирзаводі. Виховують сина 17-річного Ярослава і доньку Дарину, 19 років. Брат Володимира 40-річний Ігор теж працює на сирзаводі, сестра Наталія, 30 років, живе в Києві.
— У Володі на очах розірвало двох друзів, — каже Ярослава Донос, дружина Володимира. — Розповідав про них їхнім рідним. Не плакав, але очі блищали. Як мені подзвонив, перше, що сказав: "Усе нормально. Стопи не буде, поставимо протез". Я йому: "Вовочка, тримайся". А він: "Якби не тримався, то зразу б чеку видьорнув із гранати. Тепер я вам нерви попорчу". Слава Богу, що живий.
Володя писав у блокнот, коли лежав між мертвими тілами. Дуже особисте. Наприклад: "Дом єсть, син єсть, донька єсть. Тільки дерево не посадив на стадіоні, щоб сиділи в тіні і згадували про мене". Писав уривками, бо втрачав свідомість. Мені писав, щоб я знайшла його телефон і спробувала узнать, хто з його хлопців живий, а хто — ні. Дітей просив учитися. Ще написав, що людське м'ясо на вид, як баранина. Що земля від опаришів шевелилася. Мені страшно було це читать.
2 
35413
Коментарі